Готуючись до інтерв’ю, я вичитала, що сьогодні в Україні кожна 10 пара зіштовхується з проблемами вагітності. Про що свідчить така невтішна статистика?

Є прямолінійні відповіді. Зі сфери культурологічних узагальнень. Наприклад, про разючий дефіцит жіночості в модерної жінки, який спричиняється в тому числі і до непліддя. Але це нічого не дає для психологічного розуміння і тим більше допомоги. Є багато найрізноманітніших причин нездатності до зачаття, починаючи з банальної непрохідності труб і завершуючи невловимим імунологічним фактором, який, до речі, можна ширше назвати психоімунологічним. Я навіть не згадую про чисте психогенне непліддя, яке трапляється приблизно в четвертині випадків, коли всі медичні обстеження свідчать про репродуктивне здоров’я, а завагітніти ніяк не вдається, бо бар’єр існує в стосунках, почуттях, ідеях, а не в тілі. Тобто, в етіології непліддя можуть лежати зовсім різнорідні речі, тож некоректно описувати цю статистику про кожну десяту пару якоюсь єдиною формулою.

Якщо є стільки причин непліддя, то мабуть повинно бути стільки ж підходів до лікування. Відтак психологічний підхід доречний не завжди?

Радше так: це означає, що психологічна складова в кожному випадку займає різне місце. Іноді вона справді дуже скромна і вторинна. Якщо йдеться про міцну пару, з добрим запасом емоційної зрілості і здатну до ефективної взаємної підтримки. Натомість, часто діагноз непліддя спричиняє повзучу тріщину в парі, яку вже ніяк неможливо зупинити.

Бо, насправді, проблема непліддя вносить в звичний плин життя таку міру стресу, яка рівноцінна тій, що є при невиліковних захворюваннях. Це хронічно діючий виклик, який атакує людину в найглибші, найважніші, найінтимніші зони її Я і постійно розхитує її ідентичність, відкриває шлюзи для архаїчних переживань, як от напади люті, заздрості, страху, відчуття краху, неспроможності. І треба мати дуже сильний психологічний імунітет, щоб втримати в собі загальне переживання безпеки і спокою, яке так потрібне для здорової вагітності.

Ви тільки уявіть собі на хвилину. В разі природного зачаття все найважливіше відбувається поза маминою свідомістю. Про вагітність жінка дізнається, коли вже є доконаний факт. У випадку штучної процедури, натомість, вся ця екзистенційна драма, боротьба за виживання і гніздування ембріона відбувається відкрито, жінка знає до найменших подробиць, як розвивалась і дробилась запліднена яйцеклітина в пробірці, потім кульмінація – ембріотрансфер, в найінтимніший час жінка віддана в руки чужій людині, рідний чоловік натомість є де завгодно, але не біля неї. Потім вона вимушено дослухається до власного тіла, знає, що ембріон мусить закріпитись в ній, знайти собі добре місце, вона переживає його безконечно вразливим, крихітним, незахищеним і себе теж переживає вразливою, бо нічого не може вдіяти, а має просто терпіти і вірити. Психологічний фактор тут точно проступає на перший план. Дослідження, в тому числі наші власні, свідчать, що чутлива підтримуюча присутність люблячого і любленого партнера в критичний момент в рази збільшує шанси жінки на успіх. І тим не менше, реальний досвід показує, що для чоловіків часто є велика складність з тим, як підтримати дружину в ці 2 найтяжчі тижні безсилого і тривожного чекання. Оптимальним був би грамотний психологічний супровід.

Я знаю, що для цього в деяких клініках репродуктивного здоров’я в програму лікування впроваджена консультація психолога.

Так. Психолог працює з актуальним стресом – в форматі постійного супроводу або трапляються різні ургентні ситуації. Часом на консультаціях обговорюються медичні рішення – про донацію, наприклад, – з точки зору емоційної готовності їх приймати.

Наведу Вам приклад. Я не буду розказувати диких екстравагантних історій, коли немолода пара хоче завагітніти, і наполягає, щоб донором яйцеклітини була їх власна доросла донька. Тут просто мусить спрацювати рамка, яка б зупинила потік абсурду і взяла на себе удар лютого розчарування. Оцю місію часто доводиться нести в клініці психологу. Але візьмемо простішу штатну ситуацію. Жінка погоджується на донорську яйцеклітину. Це вимушене рішення сяк-так раціоналізується, аргументується, здоровий глузд на ньому наполягає і приймає його як виправдане і цілком нормальне. Однак паралельно засновується і живе ще одне рішення – емоційне. Воно може бути невиразне, сильно відтиснуте вбік, але тим впертіше, чим більше воно перечить раціо. Тоді маємо, насправді, два рішення – розумом приймаю, бо це ок, а почуттями відштовхую, бо це загроза. Як наслідок визріває ситуація внутрішнього конфлікту, емоційного неспокою, і ніхто не знає, яка з цих суперечливих настанов здомінує вирішальної миті. Жінка не завжди здатна самотужки впоратись з такими складними суперечностями в собі, відновити психологічну рівновагу і тут, знову ж таки, дуже важить, наскільки чоловік зможе витримати її стан і дати підтримку. Коли причина непліддя міститься в тілі жінки, тоді його ставлення до цього факту є вирішальним. А я часто стикалась тим, що виснажений і розгублений чоловік замість чутливості виказує роздратування, дистанціюється або так невдало старається підбадьорити, що жінка відштовхує його і знецінює, нарікаючи на нерозуміння.

Я чула, що в цілому жінки легше дають собі раду з донорською яйцеклітиною, ніж чоловіки погоджуються на донорську сперму. Це так?

Не знаю, по різному. Тут, напевно, кращу відповідь має мій колега, він працює з чоловіками. Я знаю єдине: чоловіки і жінки переживають донацію з різних перспектив. Для чоловіків в першу чергу йдеться про уражене відчуття спроможності, гордості. Включаються конкурентні мотиви. До речі, буває так, що вони загострюються раптово і не відразу, тільки аж коли дитині виповнюється, скажімо, 4 роки. Особливо, якщо це син. А спочатку все ніби було гладко, чоловік не відчував дискомфорту. Для жінок мотив конкуренції теж грає роль, але більше все таки важить відчуття рідності, моє-чуже. І тут трохи теорії. Базова материнська компетенція полягає в здатності уявити дитину частиною самої себе, а відтак, прийняти її в свій ментальний простір. З цього починається здорова материнська ідентифікація. А донорська яйцеклітина може спрацювати бар’єром і завадити становленню здорового зв’язку між мамою і немовлям. Але так буде тільки тоді, коли жінка має психологічні проблеми з прив’язаністю в принципі. Натомість здорова прив’язаність є запорукою того, що пара дасть собі раду з усіма перипетіями і зможе забезпечити своїй дитині таку ж здорову прив’язаність.

А що таке прив’язаність? Я зрозуміла з Ваших слів, що йдеться про певну психологічну якість, необхідну для успішного материнства?

Так. Це, якщо можна так сказати, наш внутрішній психічний навігатор. За ним ми орієнтуємося, коли від стосунків віє безпекою, а коли загрозою і інтуїтивно знаємо, як з тим повестись: втікати, нападати, коритись чи, навпаки, відкритись і довіритись. Ця базова компетенція закладається в наших ранніх стосунках з батьками, особливо з мамою, і залежить від того, наскільки мама була до нас чутливою, вміла відгукуватись на наші немовлячі радощі і горя, наскільки вправно заспокоювала в стресі, наскільки могла створити стабільну передбачувану приязну комунікацію, в якій немовля чулось захищеним і спроможним довіряти світові навколо. Десь до трирічного віку весь цей досвід «запаковується» всередину, і дитина відтоді може потрохи починати самостійніше функціонування, бо вже має для цього оснащення – інтерналізовану систему прив’язаності. Ясно, що поганий ранній стосунок з мамою, наприклад, через її депресивність або надмірну тривожність, спричиниться до порушення прив’язаності, і дитина на майбутнє засвоїть негативні очікування, страхи, стратегії оборони і всякі песимістичні перебільшені налаштування про власну неспроможність, вразливість, небажаність. Цікаво, що досвід прив’язаності передається в поколінні від мами до дитини з ймовірністю до 75%.

Отже, це теж питання психологічного супроводу. Внутрішня готовність до материнства, прийняття майбутньої дитини, налагодження чутливого зв’язку. Я маю на цю тему гарний досвід групової роботи з вагітними, це надзвичайно ресурсна і вдячна робота. З жінками, які перебувають в тракті лікування, її теж варто провадити. Це дуже важлива допоміжна частина в лікуванні.

А буває так, коли психологічна складова в лікуванні непліддя займає основне місце?

Буває. І я б сказала навіть більше: в третині випадків психотерапія є єдиним адекватним методом лікування, тож парі не варто поспішати з медичними рішеннями. Бо причина полягає власне в невирішеній мотивації до материнства, а не в тілі. Попри всю свідому налаштованість жінки завагітніти і здатність перевернути гори на своєму шляху до дитини.

Ви маєте на увазі підсвідоме небажання мати дитину?

Радше несвідомий страх. Справжня нехіть до дитини – це скоріш рідкісне явище, в основному пов’язане з патологією.

А звідки цей страх? Від пережитої травми?

Зовсім не обов’язково. Бо йдеться про уявні речі, а не про реальний досвід. Все те, чим дівчинка колись вразилася і дофантазувала собі своїм незрілим дитячим розумом, от все те продовжує приховано співіснувати в голові дорослої жінки, наприклад, у формі ірраціонального страху. Звідси її картина світу, забарвлена суб’єктивними фільтрами, бар’єрами, опорами і захистами. Наприклад, щодо свідомого бажання мати дитину.

Невже уява може бути настільки сильна, щоб керувати функціями тіла?

Аякже. Психологічні, тобто символічні і уявні події, включно з надіями, страхами, спогадами, очікуваннями і мріями, слугують важливими біологічними регуляторами, часто важливішими за реальні життєві факти і здоровий глузд. Не забувайте, що свідома частина займає не так багато місця на психічній карті людини. Те, що ми про себе знаємо і можемо вільно розповісти, – це лише психічна поверхня. А всі найважніші життєві кроки надихаються з глибини. Там є наш компас і наш навігатор.

Як тоді подолати ці уявні страхи?

Проблема в тому, що їх треба для початку розпізнати, бо вони зовсім неочевидні. Неусвідомлений страх просто не увиразнюється назовні, бо йому протистоїть здоровий глузд, який змушує його витісняти, ігнорувати і уникати. Тоді страх може знайти собі якусь зручну форму – наприклад, сновидіння або головні болі. Або проймати у вигляді раптових сильних нападів провини, розпачу, люті, ще чогось. Найчастіше він маскується.

І саме тому, що він маскований, жінка не завжди може зорієнтуватися, як собі краще допомогти. Починаються безконечні ходіння по клініках. Уникання переживань – найгірша стратегія, бо вона хоч і творить суб’єктивну картину «Все ОК», але насправді віддаляє від щирого саморозуміння і самоприйняття і блокує справжні емоції в тілі.

От, наприклад, пацієнтка. Доглянута, симпатична жінка. Виглядає переконаною, вольовою, рішучою. Живе цілком стерпним життям, має стосунки, які її влаштовують, успішно реалізовує себе в роботі, комунікабельна, подорожує і не схильна депресувати. Має загалом добру біографію, ніяких травм, ніяких особливих драм в дитинстві. В цілому, все з її слів плюс мінус нормально, тільки ніяк не вдається завагітніти, безпричинно. Потрохи цей єдиний виразний неуспіх заполонює всю її свідомість, робиться там найважнішим інтересом, все більше звужує її і знекровлює всі інші теми. Вона починає довгу епопею медичних обстежень-переобстежень і лікувань. З’являється іпохондрична налаштованість – жінка займається своїм тілом і лікарями більше, ніж власним чоловіком. Акценти зміщуються. Все облаштовується так, що багатюща психологічна драма розгортається не в сфері стосунків, почуттів і думок, де їй місце, а в сфері тілесних подій. І чим ширше психотерапія насвітлює їй інакші теми і контексти, що більше повертає її в тему стосунків, переживань, то впертішою виглядає блокада пацієнтки в питаннях тіла. Зрозуміло, що це своєрідний захист, втеча в тіло. І тут раптом завдяки IVF (екстракорпоральне запліднення) стається довгоочікувана вагітність. Пацієнтка на радощах зникає з мого поля зору. Ще за якийсь час до мене приходить чоловік з немовлям і каже, що в неї сильна післяпологова депресія, вона боїться залишатися з дитиною сам на сам і весь час плаче. Тобто це вже щось. Нарешті вона стає здатною щось переживати. Потім вона повертається в терапію і ми потрохи розмотуємо клубок її переживань. І що далі ми просуваємося, то легшим стає її ставлення до дитини, воно потроху звільняється з-під тиску її проекцій, гнітючих фантазій і страхів, які масивно піднялися з дна під впливом успішного ембріотрансферу. На той момент вона була психологічно не готовою до материнства попри всю її свідому мотивацію.

Ви давно працюєте в цій сфері, спілкуєтесь з багатьма жінками. Чи вдалося Вам знайти якийсь спільний психологічний знаменник в їх переживаннях?

Знаєте, психотерапія – це лікування розумінням. А найпростіший спосіб нічого не зрозуміти – це скористатись узагальненням. Тому я не шукаю спільних знаменників, а пробую зрозуміти, що відбувається в суб’єктивному світі конкретної жінки, про що їй насправді йдеться, яке почуття для неї залишається за кадром, про що вона воліє не здогадуватися і як її тіло створює щит для почуттів або сцену для драми. Я виходжу з того, що приносить з собою в кабінет кожна нова пара. Жодного разу емоційний контекст не може повторитися. Спільним є хіба те, що кожна жінка несвідомо використовує своє тіло, щоб висловити щось дуже важливе, якесь неприпустиме і складне переживання, коли їй бракує для цього іншої, більш доречної мови. Я намагаюсь допомогти їй дошукатися до цього переживання, вивільнити його з-під тілесного вираження і спробувати зрозуміти в словах. Тоді тіло перестає бути заручником різних підсвідомих ідей і може функціонувати вільніше. Або ще буває так, що мови для переживань просто нема, вона скупа і нерозвинена, тож тілесна сфера для жінки залишається чи не єдиним способом реагувати на життєві події та власні емоції.

Скажу більше. Психологія неплідної жінки нічим принципово не відрізняється від фертильної – в обох є позасвідоме, а там найрізноманітніші комплекси, архаїчні переживання, інфантилізми. Просто проблема з вагітністю стає для них сприятливим дражливим полем, особливо провокативно впливають медичні втручання.

Ви, власне, щойно зачепили тему про те, що є ціллю психологічної роботи у випадку непліддя. Може, зупинитесь на цьому трохи детальніше? Щоб жінка могла собі краще уявити, що її чекає у Вашому кабінеті.

Стиль роботи класичний психодинамічний. Це тривала розгорнута в часі робота в розмовному жанрі. Напевно, я не буду тут вдаватись до ширших роз’яснень. Бо зацікавлена людина сама зможе знайти багато інформації на цю тему. Скажу тільки, що це не є швидка робота, і вона точно не має нічого спільного з пошуком раціонального вирішення проблеми. Більше того, ціллю терапевта ніколи не є зачаття дитини як таке, а радше розплутування цілого клубка складних і часто суперечливих мотивацій і почуттів довкола ідеї мати дитину. Ми вже згадували, наприклад, про неусвідомлений страх вагітності, який може блокувати свідому налаштованість на позитив.
Наприклад, ота пацієнтка з післяпологовою депресією. В центрі її переживань лежав страх завагітніти, бо як би то дивно не звучало, але вагітність суб’єктивно означала для неї поразку, а вся її ідентичність була збудована довкола ідеї успіху, спроможності і снаги. Така химерна формула – дитина дорівнює поразка – походила з її дитячої заздрості до брата, до тата, який на фоні депресивної затюканої мами виглядав привабливим, успішним і життєствердним. Маленькою дитиною вона відчувала так, що їй круто не пощастило, що у всіх відношеннях ліпше було б народитися хлопчиком. Потім вона переросла цю дитячу несправедливість і добре дала собі раду. Стала молодою цілеспрямованою дівчиною, багато в чому успішнішою за брата. Однак вагітність поставила для неї питання руба: на поверхні це історія про невдачу завагітніти, на споді – її протилежність. Завагітніти означало підтвердити свою остаточну належність до непривабливого затурканого жіночого світу і змиритись з тим. А змиритися вона так і не змогла.

Цікаво, яка роль чоловіка в цій всій історії неможливого материнства? Він її заручник? Чи навпаки співавтор?

Його роль центральна. Бо проблема завжди існує в певній зовнішній констеляції. Чоловік цієї пацієнтки був м’яким, доволі пасивним, в цілому не дуже виразним на її яскравому тлі. Тобто десь позасвідомо вкладався в образ її мами, це неприємний і зневажений образ, хоч і люблений. З чоловіком вона жила своїм власним окремим життям, своїми мріями і звершеннями, і не дуже вникала в стосунок. Можливо, якби їй свого часу трапився активніший чоловік, вона б жила по іншому – може, конкурувала б з ним і заздрила, а може врешті би заспокоїлася, поступилася йому активністю, не напружувалася б кар’єрою і успіхом, і потрохи прийняла б в собі подібність до мами. Хоча б частково. Власне, в її випадку це був би вирішальний крок до її материнської ідентифікації.

Ви говорите зараз про певного роду психологічну несумісність пари, так?

Так. В тому сенсі, що чоловік є співавтором, як Ви сказали, історії про непліддя. Вам напевно, відомий той факт, що пара, яка довго не може завагітніти, нарешті розходиться і часто в обох в скорім часі народжуються діти в нових сім’ях. Бо складається інша психологічна констеляція стосунків, яка підриває попередні способи адаптації до внутрішніх загроз і страхів.

Можливо, Ви маєте якусь пораду для такої пари?

Поради тут безсилі, бо вони зі сфери раціонального. А проблема не там, її треба «ловити» іншими методами. Якщо б з проблемою можна було дати раду раціонально, то вагітність вже давно б сталася, зважаючи на величезне, майже надцінне бажання і просто неймовірні зусилля, які жінка кладе на досягнення своєї мети.

Повірте, пара, якій довго не вдається завагітніти, зважується на психотерапію в останню чергу, коли всі раціональні, медичні і парамедичні способи і стратегії вичерпано. Включно з йогою й іншими цілком непоганими практиками.

Тому психотерапія зазвичай починається з точки відчаю, депресії або вигорання. І вона допомагає трохи розфокусуватися, вийти за межі надцінної ідеї про невдачу тут і тепер, відчути себе трохи ширше і вільніше, торкнутися нарешті тих емоційних питань, які від початку згнічують жінку, але які вона не має ані часу, ані охоти, ані вміння для себе прояснити.

Тобто, для психотерапії мусить бути певна душевна відвага?

Так, для успіху психотерапії важить мотивація заглиблюватись в себе. А це те, чого жінці робити аж ніяк не хочеться. Це її лякає. В нашій культурі прийнято уникати поганих думок, почуттів, спогадів, бо є переконаність, що від самозаглиблення стає тільки набагато гірше. Частково це правда. Але психотерапія – це як хірургія. Якщо рана не гоїться сама, її треба обробити і витримати біль. Аж тоді можна забинтувати і дати спокій. Так і тут. Жінці здається, що емоції вляжуться самі по собі або що нема сенсу взагалі на них зважати, здоровий глузд підказує їй діяти, а не копати в собі. Вона не налаштована чутливо по відношенню до самої себе. Більше того, в психологічному сенсі вона часто рухається від, а не до себе. Вона чітко завужена на лікування тіла, тож вона шукає порятунку в клініках, міняє лікарів, наважується на процедури, розчаровується, знову пробує, знову змінює схему лікування і т.д. І так, поки емоційно не вигорить. Або поки врешті її не спинить вагітність, яка раптом настане на піку втечі і боротьби.

В цьому місці про втечу і боротьбу хочу якраз запитатися: чому одним IVF вдається відразу, а для інших – це безконечна виснажлива гра в рулетку?

Це питання не зовсім до мене. Є речі, яких не знає ніхто. До них належить в першу чергу таємниця життя. Я знаю тільки деякі нюанси. Можуть свою негативну роль зіграти ті відщеплені емоції, про які ми вже говорили. Одного разу в мене в кабінеті, за пару годин до перенесення ембріона сиділа жінка. Вона поводилась бадьоро, навіть азартно, була настільки налаштована на позитив, що гнала від себе будь-які тривожні думки. Знову і знову стверджуючи як магічну мантру, що все ОК, вона готова, все буде добре, дитина її чекає, при тім вона безцільно і не вникаючи малювала щось на папірці, як то буває при телефонних розмовах. Оскільки в розмові вивільнити її тривогу з-під такого масивного захисту не виглядало на той момент можливим, я попросила її заплющити очі і навмання намалювати контур свого тіла. Вона засміялася і зробила це швидко і вправно. Однак її рисунок мав дві особливості: велику голову з усміхненим великим ротом і абсолютну відсутність живота, замість талії – зібгані воєдино дві тоненькі лінії. Тільки коли вона глянула на свій малюнок збоку – розплакалась. Бо він явно показував: в голові все ОК, я культивую позитив, але тіло перед процедурою в тотальному опорі, напрузі і захисті, як перед атакою. Так вдалося доступитися до її справжнього стану, де домінував страх перед втручанням в тіло, який вона переживала мало не як вимушене згвалтування. Це типовий випадок розщеплення емоційного і раціонального, коли жінка наполягає, що все нормально, вона вперто йде до мети, а тіло в опорі, матка в такому тонусі, що ембріон просто не має шансу прикріпитися.

І тоді знову чергова невдача, знову заборона переживати, планування наступної спроби, активна боротьба. Добре, якщо жінці вдається поєднувати медичне лікування і психологічний супровід. Тоді, принаймні, в неї є простір для емоційного розвантаження і зникає ефект снігового валу, коли жінка приймає рішення про кріоцикл, щойно отримавши негативний результат трансферу. Інакше її зупинить або депресія, або раптова вагітність. До речі, вагітність найчастіше якраз настає в тій фазі, коли на вістрі активних дій і боротьби вже починає проступати неминучий депресивний відчай.

А це небезпечно з психологічного ракурсу?

А подумайте чи відчуйте це з точки зору майбутньої дитини, яка ймовірно буде зачата. Це ж стартовий емоційний фон для початку її життя. Густий, тривожний, зім’ятий, перевантажений. Мама не встигає переживати все, що з нею відбувається, вона спішить і біжить попереду себе. Зрозуміло, що вона в такий спосіб захищається від розпачливих почуттів, які її наздоганяють і можуть затопити, якщо їм необачно піддатися. Проблема в тому, що від себе не втечеш, почуття існують, навіть якщо мамі вдається їх не переживати, вони ізолюються, відщеплюються, витісняються, обертаються в протилежне – роблять бозна-що ще, але точно нікуди не зникають з психічного поля і продовжують свій руйнівний нурт. І часто саме пренатальна дитина стає їх контейнером, приймаючи на себе тиск всіх тих емоцій, які мама відрізає від власного усвідомлення і проживання.

Добре, коли ж тоді, на Вашу думку найкраще планувати наступну спробу з точки зору майбутньої дитини?

Мусять минутися необхідні природні цикли, коли жінка стикається з болісною подією. От коли їй вперше лікарі формулюють діагноз непліддя або коли перша спроба IVF виявилась невдалою. Це події, які є колосальним стресом. Тут і удар по самооцінці, впевненості в собі, і відчуття втрати контролю над власним тілом, і новий непростий поворот в стосунках з чоловіком, а є ще соціальний тиск, очікування рідних, дітки, які народжуються в знайомих. Зі всім цим треба собі порадити. І закономірно, що це відбувається не відразу. Минає стадія злісного заперечення, розгубленого зволікання або відвертого уникання проблеми, минає стадія активної дії, боротьби з лікарями і власним тілом за результат, минає стадія депресії і апатії, опускання рук, і аж потім настає прийняття реальності з усіма її гіркими обмеженнями. Маркером такої фази є здоровий сум, який не має нічого спільного ані з рішучим позитивом, ані з депресивним відчаєм. І оце здоровий контекст для того, щоб спробувати стати мамою.

Мамина психіка є для дитини екосистемою, тож це однозначно погано, коли найважливіші етапи становлення відбуваються в середовищі, отруєному тривогою і відщепленими, неопрацьованими почуттями. А в пренатальному світі психологічне якнайближче до біології, тому мова йде про базову психофізіологічну екосистему для розвитку.

Чи можна в такому разі вважати, що спосіб зачаття теж впливає на майбутню дитину, її психологічний розвиток, на материнство? Всі перипетії, пов’язані з процедурою запліднення, які жінці доводиться перенести?

Можна вважати, бо вплив має все. Це закон розвитку, закон детермінації. Однак, це реальність, до якої дитина пристосовується і за інакших добрих умов це пристосування може скластися вдало. Зрештою, те саме стосується кесаревих діток, діток, які були під загрозою невиношування чи аборту, недоношених діток. Всі вони здобули в ході розвитку свої особливості і мають певні особливі навички і психологічні констеляції, яких точно нема в досвіді інших діток. І вони впливатимуть на те, як дитина пізніше освоюватиме базові психологічні компетенції. Наприклад, кесареві діти мають принципово відмінну предиспозицію для вироблення такої життєвонеобхідної психологічної якості як фрустраційна толерантність. Вона дається взнаки вже після року, коли дитина в нормі починає відкривати для себе існування реальності поза безпечним світом маминих рук, і починає побоюватися її, розгублюватись, ховатись за спідницю. Тут історія складається інакше і важливо, щоб мама допомогла дитині пізнати обмеження і, наприклад, не спішити їх нахрапом ламати або ігнорувати.

Можливо, на завершення варто сказати ще пару слів про формат психотерапії.
Це типовий формат психодинамічної психотерапії. Двічі на тиждень в строго погоджений час протягом щонайменше півроку. Бажана паралельна психотерапія чоловіка з іншим терапевтом. Бо ми вже говорили, що психологічна проблема завжди існує в певній сімейній констеляції. З парою спільно я не працюю, бо, як показує практика, робота нарізно дає кращий результат. Може тому, що кожен окремо отримує більше свободи, щоб розкритися без побоювань ранити партнера чи себе.

Крім того, я маю спеціальну освіту в пре- та перинатальній психотерапії, сертифіковану в рамках ISSPM. На сьогодні це одна з найновіших методик, що має справу з емоційним фактором в терапії репродуктивних розладів. В Україні її представляють всього 8 людей. Вона також грунтується на психодинамічному розумінні функціонування психіки людини і враховує новітню neuroscience. Відмінним є те, що тут робиться більший акцент на роботу безпосередньо з тілом і менталізацію тілесних відчуттів, тілесних опорів, захисних реакцій і закарбованого в тілі раннього травматичного, неблагополучного досвіду стосунків. Ця робота дає жінці змогу торкнутися найбільш ранніх – пренатальних – форм ідентифікації з її власною мамою і опрацювати їх, що є підставою для прийняття самої себе в ролі матері і встановлення здорового емоційного зв’язку з майбутньою дитиною. Ми вже згадували про внутрішню систему прив’язаності, от саме вона потрапляє в фокус психотерапії. Робота в цій методиці є також прекрасним способом спілкуватися з малюком в час вагітності, пізнавати його, глибше і чутливіше переживати взаємодію і готуватись до пологів. Вона є доброю профілактикою постнатальної депресії і розладів прив’язаності в діаді, які на жаль є доволі частими явищами, і які в нашій культурі зазвичай занедбуються і недооцінюються. Однак благополуччя емоційного зв’язку мама-дитина є основою всіх основ у вихованні.