Я зловила себе на тому, що нізащо не хотіла б вдруге пережити підлітковий вік.  Мабуть нема жодного підлітка, який би не парився самооцінкою та всілякими комплексами. Прикра і вразлива пора в житті, правду кажучи. Навіть якщо все добре, то все одно трохи погано. Тривожно.

Франсуаза Дольто каже, що підліток подібний на лангуста, який скидає панцир. І от коли лангуст голий, в час своєї максимальної вразливості, він мусить забитися куди-небудь в безпечну ущелину між камінням, подалі від світу. Якщо його все ж поранять, то шрам залишиться назавжди, просто пізніше його надійно приховає вирослий панцир.

А звідки береться така вразливість?

Дивіться. Спочатку був надійний прихисток серед улюблених речей, занять і людей. Потім основне діялося в світі уяви. Кіногерої, ігрові персонажі, співаки і відеоблогери наснажували сильніше, ніж люди і події довкола. А от в 13-14 виникає проблема: підліток більше не може покладатися на все те, що вчора приносило спокій, певність і радість, його бере нуд,  він томиться і не може розпізнати, куди себе прикласти, до чого взятись. Нового дієвого образу себе ще нема, уява поки відірвана від реальності, мрії про себе ще дуже приблизні, а  ущелина вже не дає сатисфакції. Підліток чує, що любов батьків – це супер, але це далеко не все. Ігрища уяви теж бліднуть, підлітка починає вабити оточуючий світ, все в ньому йому видається шансом, ризиком або особистим провалом. І підліток не знає, як краще до нього підступитися. Далі стає ще нестерпніше. Починає мінятися тіло, з’являються фізіологічні сюрпризи. Це точно не додає певності.

Ви говорите про підліткову кризу?

Так. Про загальне самовідчуття, що ціла його ідентичність починає розхитуватись  під тиском тілесних революцій. Підліток хапається збирати її докупи, формулювати про себе якісь ідеї, шукати визначень і самовизначатись з усіх можливих питань, випробовувати їх в дії і тривожно спостерігати за ефектом, як його сприймають і приймають інші. Бо це дуже страшно, адже він сам до пуття не знає, як йому насправді є з тим всім, що він думає, робить і переживає, чи воно Ок чи не Ок. Йому вже не досить уяви, йому потрібне реальне дзеркало, і він його знаходить в реакціях інших. При тому підліток понад усе боїться знецінення, невдачі, проколу, боїться, що його видалять з друзів. Це вимотує, хіба ні? І він зі шкіри лізе, щоб якось себе захистити.

Чи можна вважати, що сьогоднішні підлітки ховаються в віртуальній ущелині – в тому ж таки фейсбуку, ю-тюбі, майнкрафті?

Так, очевидно, віртуальна реальність є захисною ущелиною. Але не тільки. Вона є також зоною креативної уяви. Бо основна справа підлітка на вході в пубертат – десь в 11 -13 років – це моделювання власних уявлень про все на світі, про любов, про підлість, про успіх і багатство і таке інше, він пробує самотужки конструювати ідеї про життя і його всілякі приємності і неприємності. Вони дуже наївні, трохи карикатурні, і може занадто медійні, бо тут власне йому в пригоді стають всілякі ю-тюби і телебачення, які демонструють якнайширшу базу образів і сюжетів. Якщо підліток читає – то книжки теж.

Батьки жаліються, що діти повністю пропадають в смартфоні, навіть заради гуляння їм важко відірватися.

Вічна історія. То тільки здається, що підліток крім гаджета нічого більше не знає і знати не хоче. Просто він перестає бути відкритим як на долоні, перестає бути буквальним в своїх судженнях і напряму ставити питання батькам. Він більше не хоче просто ковтати їх готові пояснення, він пробує уявити собі сам, про що йдеться. Це колосальний стрибок розуму. В голові 11-річного підлітка варяться дуже влучні питання. Наприклад, що діється між мамою і татом? Чому мама сумна? Чи всі чоловіки такі як тато? Що бережуть в таємниці бабця з мамою і нащо їм це треба? Чому тато тримається осторонь? А яким варто бути чоловіком, щоб уникнути такого ставлення? Чи можуть батьки розлучитися і за яких умов? Що може їх не влаштовувати? Як бути мені з ними? І так далі.

Тобто він все ще залежний від батьків…

Однозначно. Просто починається довгий шлях до автономії, дорослої спроможності і дорослого світорозуміння, і він відбувається через поступове виокремлення з спільної матриці і відокремлення. Для цього підлітку спочатку треба зайняти певну дистанцію і заявити про власні цінності. Тому те, від чого він фанатіє, як правило батькам видається дивним і недолугим. Батькам справді важко ідентифікуватись з сучасним підлітковим контентом попри їх щире намагання вникнути, і це вже ознака певної сепарації з обох боків. Між ними з’являється щось, що вже не може відразу змішатися, розчинитися і розваритися в спільній зупі. Це дуже важливо для підлітка, бо в нього з’являється приватність. Тепер можна ділитися переживаннями на рівні двох автономних інстанцій. І подив, нерозуміння чи неприйняття батьками його інтересів є першим знаком окремішності.

А які ще є вияви сепарації? По чому можна судити, що він здобуває свою окремішність?

Спочатку сепарація відбувається власне на рівні позицій. Підліток декларує власні судження і міркування, які вже точно не є калькою з батьківських. Іноді це виглядає смішно: підліток розводиться про ідеали взаєморозуміння, але не зауважує власної грубості за столом.

Потрохи набувається функціональна сепарація як вміння самому про себе добре подбати за відсутності мами, яка завжди готова покласти під ніс миску гарячої зупи і допомогти розгребти завал з географією. В кінцевому рахунку це вміння не висіти на шиї в батьків, філософствуючи про ідеальний лад.

Найважче дається емоційна сепарація, коли батьки і діти перестають одне одного постійно подразнювати. Це про вихід з спільної емоційної системи, де дитина в своїх діях і відчуттях керується їх емоційними реакціями. Наприклад, дитина вияснює, що мама спокійна і мирна, поки вона крутиться біля неї. Натомість її обличчя робиться напруженим, наляканим, критичним, коли вона хоче податись на стройку з сусідськими дітьми. Сепарація дитини відтак обмежується маминою тривогою, прогулянка вийде, але радість буде отруєна. Замикається коло взаємних образ, часто не висловлених напряму, і вони намотуються разом з дорослішанням дитини, яка все частіше воліє робити щось, що не улягає маминому спокою. В перехідному віці підлітку доведеться наразитись на конфлікт, щоб могти здобувати власний досвід, вибирати, набивати гулі і не чутись при цьому винним. Це конфліктна сепарація – могти приймати рішення і не мати за них вини перед батьками. Часом доволі доросла і успішна в житті людина все ще провадить з батьками внутрішні діалоги, виправдовуючись і щось їм злісно доводячи.

Повторюю, сепарація – це дуже довгий шлях і болісний як для підлітків, так і для батьків. Це як пологи, розтягнені в часі на 10 років.

Тобто в 21 підліток здобуває нарешті  внутрішню свободу?

Не конче. Це може статись і швидше, і набагато пізніше.  Це залежить від культури в широкому сенсі і від батьків в вузькому. Культура дає йому більш чи менш зручні моделі для сепарації і тренування дорослих м’язів. Колись на рівні культури існували цілі ініціаційні практики, підлітки минали свій перехідний вік відірвано від батьків, в особливих випробуваннях і ритуалах, під пильним керівництвом старших чужаків. Коли вони поверталися додому, їх урочисто вітали всією спільнотою, і батьки більше не вправі були ставитись до них як до дітваків.

Натомість в наш час, коли культура жбурляє підлітків в відкрите море, начинене рекламними спокусами і позбавлене жорстких етичних табу, підліток опиняється в ситуації, де надто багато залежить від вирозумілості батьків і від його власної здорової креативної чуйки. І от тут трапляються неминучі пастки: мами переважно мають природну схильність занадто опікувати підлітка, вселяючи йому власну тривогу замість спокійного благословення, тати не дуже вміють втрутитись і припинити таку інфантилізацію, підлітки, в свою чергу, розгублюються в морі відкритих можливостей і вибирають далеко не найкращі. Наприклад, надто рано починають статеве життя. Або весело бухають і пробують наркотик. Або втікають з дому і перебиваються в різних маргінальних місцях. Або кидають навчання заради сумнівних заробітків. Або стають аноректичками. Або потрапляють під чийсь руйнівний вплив. Або ріжуть собі руки на піку підліткового сум’яття. Все це ніяк допомагає їм подорослішати, а навпаки ускладнює їх сепарацію і надовго фіксує в незрілих переживаннях.

І як тоді бути батькам? Яка позиція буде правильна?

Довіра до майбутнього своєї дитини плюс рамки щодо її теперішнього.

Всякі біди починаються з того, що батькам здається, ніби вони втрачають з підлітком контакт. Ніби вони перестають його впізнавати і розуміти, і це їх настільки вражає, що вони переживають справжню загрозу втрати і гіркоту розчарування. І підліток тоді переживає дочасно обірваний добрий зв’язок, не маючи ще достатньо психологічного оснащення для самостійного буття.

Насправді, якщо психологічний розвиток минатиме добре – як процес дозрівання яблука – то підліток, як стиглий плід, сам відпаде. І ніколи при тому яблуко від яблуні не закотиться задалеко. Підліток неминуче візьме від батьків необхідне відчуття подібності, розуміння як то бути яблунею. Це нормальна ідентифікація. Просто не треба ним сильно трусити. Він не буде вічно гнити на дереві. І ніколи не стане грушкою.

Це щодо довіри. А рамки… Рамки треба ставити лаконічно, просто, і бажано без дріб’язковості і нав’язливої метушні.

Але ж підліток переважно в опозиції до батьківських рамок, йому важить лише думка однолітків…

То зрозуміло, що в опозиції, це нормально. Рамки підлітку потрібні, але не для того, щоб ходити на шнурку, а щоб він мав куди впертися в разі, якщо його занесе. А підлітка заносить регулярно, це теж нормально, бо це вік імпульсивного і незрілого драйву. Він може вдаритися в епатаж, або в лідерську позицію, або стає антисоціальним, або завмирає сірою мишкою, або ховається у віртуальній реальності, або з надмірної напруги може сам себе пошвидше підставити, знецінити і зробити лузером. Словом, він постійно ризикує кудись зблудити. І щоб не зблудити задалеко, йому потрібні вирозумілі рамки від батьків.

Рамки дають йому гарантію безпеки, відчуття того, що витримка і любов батьків сильніші за його фортелі, негативізм і відчай, що добро врешті переможе зло. По великому рахунку батьки в пубертаті слугують як джерело підживлення в кризових ситуаціях.

Найгірше для підлітка насправді – це розріджена батьківська увага. Якщо бракуватиме рамок, його загризе почуття провини за свої бажання і думки, і він скоїть що завгодно, лиш би скинути з себе його тягар.

Але ж не всі підлітки такі драйвові, екзальтовані, не всі шукають пригод на свою голову. Є й цілком тихі підлітки, замкнуті, зосереджені.

Тоді за відсутності рамок матимемо підліткову депресію. Всі ми знаємо типаж сумного одинокого юнака, з навушниками в вухах, який одиноко пє пиво десь гаражі, поки його однолітки тусуються на черговій вечірці. Він може не подавати дорослим жодних прямих знаків сос, а разом з тим виношуватиме в душі апокаліптичні візії. Може, навіть різатиме зап’ястки, щоб збавити напругу. І місяцями цього ніхто не знатиме. Зрозумійте, підлітка пре зсередини, його розпирають внутрішні сили. Екстраверт їх відразу гатить в дію, штурмує батьків, друзів, себе, влаштовуючи постійні челенджі; інтроверт їх замикає в уяві і снує найдраматичніші думки і переживання. Так що ззовні тихий і мирний – то ще нічого не означає.

Останніми роками з’явилися цілі депресивні молодіжні субкультури, які поетизують смерть чи декаданс…

Такі субкультури були завжди в тій чи іншій формі. До певної міри вони слугують зовнішніми майданчиками для ініціації. Бо підліток інтуїтивно відчуває, що зазнати дорослих переживань можна через два підставові досвіди – любов в її еротичній кульмінації і смерть у вигляді крові, насилля чи втрати.

Давайте тут зупинимося на хвилину. Я хотіла б зрозуміти, що важить для сучасного підлітка сексуальний досвід і коли не зарано його починати? Адже тепер він рідко регламентується шлюбною ніччю.

Нічого доброго він не приносить, якщо емоційна сфера не встигає за пригодами тіла, якщо готовність любити ще не дозріла. Тоді, замість досвіду розділеної інтимності, секс стає зоною відреагування збудження, способом самоствердженням, вульгарною антисоціальною практикою або в кращому разі розкутою спробою ніякового незручного зближення. Такий секс нічим принципово не відрізняється від мастурбації. З іншого боку, перезрівання в романтичних візіях і повна відсутність контакту з своєю сексуальністю теж відбивається на ідентифікації не найкращим боком. Якщо уяву підлітка зовсім не ворушать фантазії про ближчий контакт з бажаною особою, то це знак, що страху до протилежної статі в ньому на разі явно більше, ніж інтересу. Але жоден досвід мастурбації не зможе замінити трепету перших поцілунків і доторків. Йдеться про пізнання тілесності, взаємності, інакшості, жаданої близькості. Це колосальні речі для ідентифікації, і якщо сексуальний досвід стане одного разу їх кульмінацією, то це не найгірше, що могло б статися. Просто треба пам’ятати, що юнацька любов рідко буває та сама, котру ми шукаємо на все життя. Переважно вона так і залишається любовним ескізом, першим порухом назустріч іншій людині при все ще величезній зацикленості на самому собі.

Добре, я Вас відволікла трохи на тему юнацького кохання і сексу. Тепер повертаємося до другого вирішального досвіду, якого підлітки бояться і шукають. І як його можна зазнати в підліткових субкультурах.

Так. В другому уявному варіанті підліток втрачає дитячу невинність, пізнавши зблизька смерть. Іноді йому справді доводиться пройти через тяжку хворобу близької людини, зазнати нещасного випадку чи щось таке. Це і біль, і шанс для змужніння. Але частіше цей досвід зустрічі з смертю підлітки влаштовують собі через колективні практики. Ночами сидять на цвинтарях, міркуючи про суїцид, або гуртом влаштовують криваві мордобої в підворітні, де всі проти одного, або мордують тварин, або шастають по всяких сумнівних, небезпечних і ризикових місцях. Отут я бачу роль субкультур. Субкультурні кліки виконують схожу функцію – люди збираються там, щоб завдати собі певного досвіду, випробувати власні межі. І робиться все це на очах в інших – всі, значить всі, виділитись означало б або остаточно подорослішати, стати собою, окремим Я, або остаточно підтвердити свою інфантильність, погодитись бути лузером і сцикуном. Перше ще неможливо, друге вже неможливо.

А підліткові тусовки?

Тусовки – трохи інакша, трохи доросліша форма спілкування. В компанії все таки кожен залишається собою, проявляє себе, десь навіть трохи перебільшено і карикатурно. Вона не має того імперативу, що є в субкультурах – всі мають сповідувати єдину цінність, поділяти єдині смаки, носити певний стиль одягу, зовнішню атрибутику, слухати ту саму музику, словом максимально уподібнюватись одне одному і складати єдину уніфіковану непереможну армаду в опозиції до решти світу.

Тобто приналежність до субкультури йде від страху?

Точно від вищої міри переживання загроженості і непевності. Коли підлітку бракує тих самих батьківських рамок, про які ми вже згадували, тоді він пробує віднайти їх в ідеології субкультури. Це не конче означає, що в нього нема батьків, або що батьки його занадто лібералізують, або занедбують. Просто зв’язок з ними може бути настільки ушкоджений і поганий в даному періоді життя, що будь-які батьківські вимоги будуть для підлітка порожнім звуком, з яким можна навіть не конфронтувати. В такому розрідженому просторі підліток опиняється сам на сам з своїми внутрішніми драйвами. Субкультура пропонує йому жадану розрядку, плюс схвалення, плюс можна збутися неминучого почуття провини і сорому, ховаючись за ідеологією чи колективною відповідальністю.

В компанії все навпаки. Туди якраз приходять за індивідуальністю, за тим, щоб пізнати і розвинути себе. Там підлітки на фоні інших шукають і випробовують свою унікальність, вони наважуються проявляти її, ризикуючи осоромитись, видатись смішними чи недолугими. Зазвичай підлітки тривожно перебільшують свої очікування від себе та від інших, і тільки реальна взаємодія збиває весь той надуманий пафос. Спілкування в компанії – це швидкий, щирий, безпосередній і грубо-влучний зворотній зв’язок. Це дзеркало, в якому підліток постійно бачить своє реальне відображення і може співставити свою віддзеркалену поставу з тою надуманою позою, в якій він себе уявляв і збирався подавати. Це коректує його рівень домагань, округлює поведінку, збиває пафос. Тому товариство однолітків є критично необхідне для здорового самопізнання і для того, щоб пізнаючи себе не загубитись у власній уяві. Це вишкіл комунікативної компетентності на майбутнє.

Я знову подумала про підлітків, які зависають в віртуальних світах.

В нормі в 13-14 років підлітку вже не досить зависати в віртуальних світах, йому не цікаво просто уявляти, як воно могло б бути, йому хочеться чогось зазнати.  Тобто в 12 він фантазує про якусь віддалено знайому дівчинку, уважний до любовних сцен на екрані, але йому аж ніяк не спадає на думку якось наблизитись до неї. Йому цього ніяким боком не треба! Він тільки готується любити, він ще не любить. А от після 14 йому вже хочеться більшого, бодай посваритись з нею всмак. Жодна уява більше не може замінити реальних вражень. Тому підліток виповзає з ущелини уявного світу телевізора, соцмереж, фільмів, комп’ютерних ігор назустріч реальному спілкуванню, яке потрохи стає набагато важливішим по силі переживань за батли і лайки в екрані.

Ризик в тому, що він може наблизитися до людей і зазнати там разючого фіаско. Його відштовхнуть разом з його мріями, страхами і ідеями. Змодельовані уявлення про стосунок не пройдуть апробації реальністю. Отут підліток ризикує відступитись назад, ще сильніше забитись в свою віртуальну ущелину і звідти задовольняти свої потреби в спілкуванні і ідентифікації. Там це точно безпечніше і контрольованіше. Там можна штучно конструювати свою ідентичність, видаляти її цілими кусками або навіть цілокупно, збуватись небажаних інших, завести ще одну альтернативну ідентичність і так далі. То така гра в так-ніби особистість. Особистість, яка насправді не має ваги, вона безтілесна, уявна, гнучко-мінлива і постмодерна, що не встигає загуснути, залишається такою тоненькою шкірочкою зверху.

І що тоді буде в житті з цим підлітком? Куди він подасться з своєю дифузною ідентичністю?

Будемо сподіватися, що він не покине інтересу до людей кінцево, врешті таки здолає свій підлітковий марафон і все з ним буде добре. Так найчастіше і буває, що підлітку доводиться розчаровувати когось, розчаровуватись самому  і знову сподіватись наблизитись до іншого в спільних очікуваннях. Якщо ж він не ризикне більше шукати спільний знаменник, вирішить, що інші принципово недоступні, тоді його цікавитимуть виключно собі подібні люди. Він любитиме тільки тих, хто так само думає, так само почуває, хто одного з ним тіста. По суті він спілкуватиметься сам з собою, як Нарцис з своїм відображенням у воді, і не терпітиме жодних натяків, коли партнер десь якось проявлятиме неминучу інакшість. Один з крайніх проявів такого стосунку – гомосексуалізм. В цьому випадку йтиметься не так про істинну тягу, як про невдачу пізнати стосунок з протилежною, інакшою за всіма параметрами, статтю.

А як дають собі раду підлітки-одиночки? Ті, що не тусуються? Наприклад, їх не приймають або вони самі уникають тусовок? Як вони випробовують свою ідентичність?

Складніше. Але вони шукають інші способи вияснити валідність свого образу Я, своїх можливостей, домагань і вмілостей. Бо це основна задача пубертату – навчитись розрізняти свої забарвлені хотіннями і страхами уявлення і реальний стан речей. Такий підліток-одинак цілком може, наприклад, покладатись на спостереження і самоспостереження, якщо він має добру антену назовні, тобто тверезу чуйку. Він може мати добрий стосунок з кимось дорослим поза межами сім’ї, кого він наділятиме для себе особливим авторитетом.

Це може бути психотерапевт?

Так, цілком. А також це може бути тренер, хтось молодший з родини, вчитель, повнолітній брат. Часом такий дорослий навіть не здогадується, до якої міри впливає на нього. Насправді підліток зовсім не є байдужий до дорослих, він як ніколи цінує ненав’язливу доброзичливу уважність до себе. Просто замість показати вдячність, він воліє набундючитись і відморозитись від власної незграбності. Зрештою, рідний батько також є для підлітка орієнтиром в реальності, якщо він вміє спокійно розпитати про його думку і не нервувати, якщо вона перечить його власній.

А що можна сказати про підлітків, які беруться за книжки, цілеспрямовано, зосереджено і багато вчаться, роблять блискучу інтелектуальну кар’єру, поки інші розважаються? В кожному класі є такі персонажі.

Це теж один з способів дати раду з власною імпульсивністю, з розбуялою агресією і пробудженим лібідо – намертво придавити їх інтелектом. Важливо, щоб підліток не займався тотальним униканням життя, інтелектуальною аскезою. Бо нічого доброго з того не вийде. В кінцевому рахунку для життєвого благополуччя важить не стільки предметний інтелект, скільки емоційний, той що набувається в безпосередньому спілкуванні.

А ще є просунуті молоді люди, які вникають в Гайдеггера. 

Зрештою, коли, як не в 16, вникати в Гайдеггера? Знову ж таки, важливо, щоб в цих просунутих молодих людей було своє просунуте коло, де прийнято розводитись на такі теми під акомпанемент гітари і разом зазнавати філософської чи богемної інтоксикації. Тоді все Ок. Що не Ок – то це займатися  культивацією своєї унікальності ціною реального спілкування з однолітками. Бо тоді матимемо розпашілу суб’єктивність, яка не враховує погляду на себе з боку. Ще раз: вся штука пубертату якраз в тому, щоб навчитись реалістично себе сприймати. Підліток мусить навчитися бачити себе очима однолітків і постійно зводити власне самовідчуття до цього спільного знаменника. Це здоровий розвиток. Він доведе в результаті до міцної ідентичності і самоповаги.

А якщо в товаристві його сприймають як лузера, і він себе відчуває так само.  Така низька самооцінка в спільному знаменнику – не проблема?

Тут нас заносить в трохи іншу тему. Змальована вами ситуація пахне цькуванням, коли всі домовляються дружити проти одного, можливо, це запах від слова «лузер». Якщо мобінг не припиняється в іншому колективі – часом варто просто перевести дитину в інший клас – тоді маємо справу з особистісним розладом.  А це вже мова не про щось властиве підлітку як такому, а про манівці, де опинилася його самооцінка і самоповага на момент досягнення пубертату. В цьому випадку підліток сам змушує  себе сприймати лузером. Інсценізує власні невдачі, провокує своєю поставою зневагу, жаль, відразу, агресію. Тобто йому не йдеться про те, щоб пізнавати себе, бо він вже все найгірше про себе і так знає. Йому не йдеться про те,  щоб знаходити своє віддзеркалення в очах інших, йому треба лише підтвердити своє погане жалюгідне Я. І він дуже майстерно це підтвердження з усіх видовбує. Він не очікує реакцій інших, він сам безжально їх конструює. Це розлад набагато ранішого походження, тож пропоную про нього поговорити окремо.

Добре. Тож для наступного разу маємо вже готову тему – самооцінка і її розлади. Тоді спробуємо наостанок описати підлітка, який успішно здолав вікову кризу і подорослішав. Який він?

Він має нове відчуття, належне самостійній, благополучній і самозарадній особі. Це відчуття себе, свого Я, свого місця і перспективи, а також свого коріння. На разі це тільки відчуття, макет, проект, але коли з ним надалі в житті відбуватимуться всякі дорослі події, він вже матиме для них внутрішній добре облаштований простір. Тож зможе жити достатньо певно, спокійно і без зайвих ексцесів.

Дякую Вам.