Ми взялися за надскладну задачу, яку неможливо втиснути в рамки інтерв’ю. Це так само, якби Ви попросили викласти вам всю психологію за одну пару.  Бо стосунки – це не окрема тема чи розділ, це радше загальне поле, в якому стаються всі людські події, розгортаються  всі людські драми, вилазять всі проблеми.

То які ті основні проблеми, які вилазять в стосунках?

Проблема в стосунках завжди одна і та ж, решта – варіації на тему. Більшість людей ніколи не чують одне одного. Замість  чути партнера, розуміти про що йому йдеться, ми натомість любимо нав’язувати свою волю, відштовхувати його в разі незгоди, саркастично знецінювати або навпаки коритись, узалежнюватись і розчинятися в ньому.

Давайте, може, почнемо з чогось ілюстративного, житейського. Наприклад, спробуємо змалювати стилі близьких стосунків і подивитися, якими мотивами і почуттями вони живляться.

Добре. Отже, всі стилі поведінки партнерів в парі снуються довкола їх базових страхів про близький контакт і способів себе якось захистити. Якщо страх є в тому, що інший тебе проковтне, поглине, відбере в тебе особистий простір і свободу, то людина буде намагатися  триматися незалежно і трохи відчужено. Це стиль уникання близькості. Якщо вона боїться покидання і самотності, тоді радше буде себе нав’язувати партнеру, залипати в близькості. Якщо її базовий страх зводиться до ідеї, що інший не бажає їй нічого доброго і має ворожі наміри, тоді стосунки виглядатимуть як постійна боротьба  з партнером. Любов буде перемішана з претензіями, нападами, кривдами, розривами і болісними повертаннями. Це дуже спрощена схема. Я просто намагаюся сказати, що стосунками керують більш чи менш усвідомлені страхи партнерів по відношенню одне до одного.

Наскільки я розумію, ці страхи є уявними. І людина використовує стосунки в парі для того, щоб в реальності боротися з своєю уявою.

Саме так і є. Це наслідки колишніх кораблетрощ, які заваджають нам бути чуйними до нових стосунків і нової реальності. Звідси власне всі непорозуміння, труднощі і проблеми. По дорозі сюди Ви питали, як часто до психотерапевта звертаються власне з скаргами на проблеми в стосунках? Так от. Якщо не йдеться про клініку, де маємо справу з відвертими розладами, то майже всі клієнти саме так і формулюють свій запит – розібратися в стосунках. Часто під цим мається на увазі пожалітись на партнера, який він нерозуміючий, нетерплячий або лихий. Хоча насправді всі проблеми йдуть з власного нутра – з характеру, з сценаріїв минулого досвіду, з манери сприймати і реагувати на різні речі.

Тобто, скарга на погані стосунки в парі – це неправильно сформульована проблема?

Ні, все правильно. Просто людина влаштована так, що всі свої внутрішні драми, тривоги і нерівності вона з неухильністю експонує назовні  і переживає їх через стосунки з людьми. Саме стосунки стають тим полем, де унаочнюються і облаштовуються її особисті кризи ідентичності, складки характеру і нажиті комплекси. Тож терапія не працюватиме з стосунком як таким, вона працюватиме з їх автором. Розібратися в стосунках означає розібратися в собі, своїх налаштуваннях, очікуваннях, бажаннях і страхах і вияснити, як саме вдається  всім цим змістом начинити конкретний стосунок і зіпсувати його.  Грубо кажучи, кожна людина володіє певними уявними сценаріями про те, наскільки вдало може виглядати стосунок, чого доброго і поганого можна чекати від іншого, наскільки розкриватися і як боронитися.

От партнер може мати насправді до вас теплу і відкриту душу, однак якщо ви будете його постійно підозрювати в тому, що він з вами через жалість, що він пересилює себе, то він не отримуватиме від вас навзаєм теплого і щирого відгуку, натомість матиме якусь бовтанку з докору, чіпкої уваги і тривожного очікування катастрофи, і рано чи пізно йому справді захочеться дистанціюватися.

Здається, ми говоримо про такий стиль стосунків, коли один з партнерів явно любить іншого сильніше…

Не так. Коли один з партнерів явно потребує іншого сильніше. Про любов тут не йдеться. Більше того, цей сценарій прямо суперечить любові, адже насправді мета людини в стосунку – застрахуватись присутністю іншого, зробити з нього постійне джерело живлення для себе. При цьому вона відбирає в партнера право на самого себе. Вона тримаєте його настільки близько до себе, що будь-які прояви його незалежності просто не мають шансу. В іншому разі вона ображається і називає його черствим і далеким. Цей сценарій стосунків можна назвати поглинанням. Тут годяться всякі методи – від сцен ревнощів до дитячого ниття, постійних скарг на нездужання, пошуку розради і екстра-допомоги. Наприклад, людина хоче, щоб партнер вник в її професійне життя або навпаки сама як дитина лізе в його справи з наївними ідеями і міркуваннями.

Тобто то стосунки по типу «дочки-матері».

Так. Людина прив’язує до себе партнера власною вразливістю і безпорадністю і шукає в нього материнського захисту замість того, щоб будувати стосунки двох дорослих людей. Але буває навиворіт: віртуозними маніпуляціями вона робить партнера вразливим і безпорадним, а тоді сама радо стаєте для нього мамою.

Цікаво. Як можна змусити дорослу людину чутись вразливою і безпорадною?

Наприклад так, що ви вмієте ображатись і викликати в партнера почуття провини і тривоги. А це доволі дитяча комбінація переживань – чутись винним і тривожно чекати маминого прощення. Або ще одна проста стратегія інвалідизації партнера –  перереаговувати, коли він переживає стрес. А все йде від того, що вам самим  тривожно і страшно, вас тяжко заспокоїти і розрадити, тож замість вміло заспокоїти партнера, ви стресуєтесь самі.

Ок. Як ще можна розпізнати по людині, що вона схильна до поглинення?

Вона не здатна спокійно переносити розлуку з партнером, воліє якомога більше часу фізично проводити разом, хоче бути посвячені у всі сфери його життя . При цьому вона проголошує близькість найбільшою цінністю і відразу ж дорікає партнеру в тому, що йому цікавіше без неї і поза нею.

Ну а якщо партнеру справді цікавіше без неї і поза нею?

Значить їй пощастило натрапити на партнера, який має відштовхуючий поведінковий стиль. Тоді ми маємо явну тріщину в стосунках, яка навряд чи добром закінчиться. Бо наміри відштовхуючого партнера цілком протилежні: йому йдеться про звуження стосунків, ухиляння від спроб половинки наблизитись і роздратування, коли та половинка шукає моральну підтримку. Він дуже пильнує свій особистий простір, йому важливо мати власну територію – друзів, роботу – де партнера нема. Іноді він відверто виключає його з певної сфери свого життя.

Нащо йому тоді взагалі стосунки, якщо його так надихає автономія?

 Бо ми зараз говоримо про його свідомі налаштування. А хто його знає, що твориться в його позасвідомих бажаннях. Припускаю, що він прагне стосунку, при чому дуже інтенсивного і дуже тісного, настільки тісного аж до злиття, що його душить сама ідея про такий зв’язок. Тож його незалежна манера триматися – не що інше як спроба вдаритися в протилежне, триматися від гріха подалі. Це є так, що заради змужніння чоловіки мусять заперечити в собі все те ніжне і притульне, що вони зазнали в стосунку до  мами. По суті, вони мусять відштовхнути прив’язаність, щоб стати незалежними. Якщо їм свого часу це погано вдавалося, то вони боронитимуться від всіх жінок в своєму житті, в першу чергу від дружини. Зате можуть радо мати коханок на стороні, бо ці стосунки ні до чого не зобов’язують, їх ідеологія – свобода, а не поглинання, яке їм мариться скрізь, де тільки з’являється якась емоційна прив’язаність.

Отже, до поглинання в стосунках більше схильні жінки, а до відштовхування – чоловіки?

Не конче, але зазвичай. Наприклад, жінка в глибокому декреті з третьою дитиною вимушено робитиметься поглинаючою по відношенню до чоловіка, якщо він сам і їх стосунок для неї щось важив, коли вона виходила заміж. Я думаю, ці різниці в стилях нам диктує насамперед культура. Від чоловіка вимагається мужність, а вона асоціюється з твердістю і незалежністю. Тож чим більше конкретному чоловіку йдеться про чоловічу позицію, про психологічну демонстрацію м’язів, тим страшніше йому опинитися в ситуації прив’язаності, бо вона нагадує, що він, великий і сильний, був колись залежним від мами безпомічним хлопчиком.

Але напевно, тут також грає роль природа…  Анатомія – це доля, хіба ні?

Так стверджував Фройд і небезпідставно. До певної міри злиття є справді природнім для жінки в силу її тілесних даних і можливостей. Для неї розмиття кордонів, і за рахунок цього розширення ідентичності, а також прийняття, вміщування в собі, виношування і контейнування інших є радше здоровою нормою, ознакою жіночості, материнською компетентністю її Его. Натомість для чоловіка це означало б втратити в собі центр ваги, втратити суб’єктність і фалічну спроможність. Тому ним жінка, яка надто інтенсивно прагне зв’язку і все хоче робити і переживати вкупі, може сприйматись як проникаюча, ослаблююча і навіть каструюча.

Позасвідомий страх кожного чоловіка перед жінкою – це ключова теза феміністок, якою вони пояснюють патріархальні установки в культурі і взагалі обґрунтовують всі на світі біди.

Так, я про те й кажу. Знаєте, як той страх називається? Vagina dentata, страх зубатої вагіни, тобто страх поглинання жінкою. Не знаю, чи він конче є у всіх чоловіків і в якій мірі, але точно знаю, щоб подолати його чоловік вдається до відштовхування близькості.

І стає в результаті самотнім?

Та ні, про самотність йому не йдеться, йому йдеться про мужність, а вона пов’язана з тим, щоб триматися незалежно в близькому стосунку. Або йому може йтися про те, щоб не втратити власне Я, якщо воно загрожене і дифузне. Або щоб його не перенапружити, якщо воно надмірно чутливе, як обпечена шкіра буває чутлива до дотику.

Ви весь час говорите так, ніби стосунки – це необхідна умова людського життя і щастя. Але ж бувають люди, яких ми називаємо відлюдьками. Вони свідомо вибирають спосіб життя без спілкування, без пари, без близькості. Буквально відштовхують всякий контакт.

Власне, що свідомо вибирають. Позасвідомо вони просякнуті ідеєю зв’язку, при чому дуже тісного. Ця їх відчайдушна спроба позбутися стосунків, рухатися від людей, а не до людей, пов’язана з сильною недовірою, яка не дозволяє їм здійснити своє бажання. Більше того, – розпізнати його, визнати в собі цей голод за близькістю.

Тобто вони поводяться протилежно до того, що насправді відчувають? 

Так. Вони поводяться у згоді з свідомою частиною своїх переживань. А як відомо, вона займає менше 10% від всього переживання. Зрозумійте, бажання зв’язку – воно в людській натурі.

Людина не здатна жити без контакту з іншими. Це той екзистенціал, з яким ми приходимо в життя, і потім все життя потерпаємо, якщо наш перший стосунок – стосунок з мамою – був каліцьким і порожнім. Залежність від стосунку настільки велика, що покривджена дитина завжди вибере мати погану маму, ніж не мати жодної.

А дорослі люди? Невже вони так само потребують зв’язку з іншими?

Аякже. Просто дорослі не настільки щирі і прямі в своїх хотіннях. Але ми точно так само  боїмося самотності. Одинокості – ні, а самотності – дуже. І коли страх самотності стає незносний, ми вибираємо поганий сценарій, потерпаючи від постійних штормів, несповнених надій і кривд. Або воліємо терпіти від партнера холод і дистанцію. Іноді ми роками живемо в прісних стосунках, де давно бракує тепла і  емоційної заангажованості, і, в кращому разі, залишається скупе побутове спілкування. А ще буває, що стосунки не складаються взагалі, бо всі спроби їх скласти так чи інакше завершуються розривами. І, звичайно, крайній варіант – ми закриваємося у відчаї від людей, потім від самих себе і стаємо відлюдьками, щоб більше ніколи не пережити болю кривди, втрати чи зради.

Ну добре. Повернемося до нашого відлюдька, який не піддається на любов цієї жінки, що так його заманює в тенета. Як виглядає відштовхування в щоденному житті пари? Це ж напевно не конче брутальність і агресія?

 Це тільки в крайньому межевому варіанті є відверта ворожість, моральна жорстокість,  погрози розриву на піку скандалу. Однак зазвичай цей стиль дуже цивілізовано обставленний, гуманно аргументований. Основна ідея , яку вам пропонують така, що  кожен є дорослим і самостійним, тож кожен свої проблеми вирішує по можливості самотужки. Не варто шукати допомоги чи підтримки з будь-якого приводу, так само нема чого нав’язуватися з власною. Штука в тому, що за такою позицією насправді лежить ідея про те, що в принципі не варто пхатися в особистий простір одне одного. Тобто людина поруч завжди буде мати таке відчуття, ніби вона собою напружує, коли чогось просить, чогось хоче або навіть просто невимушено поводиться.

Мабуть, вона мусить дуже любити, щоб постійно чутись трохи зайвою, трохи небажаною і трохи напружуючою, і таки не покидати цей стосунок . А що вона отримує навзаєм?

Ну, відштовхуючий чоловік не проти компетентно вирішити чи зробити щось для неї. Тобто він точно зможе технічно про неї подбати, от тільки їй не треба чекати від нього зайвого співпереживання. А емоційна підтримка в стресі – заспокоїти, потішити – того не буде. Радше буде іронія, її клопоти применшать в значенні, тривоги назвуть смішними, проблему – мізерною, будуть злитись, що вона не можете сама собі дати раду з елементарними речами.

Якийсь такий дуже скупий стосунок виходить. Як ЖКХ. А що з емоціями в такій парі? Чи є вони взагалі?

Ще й як. Злість і розратування. До речі взаємні і пристрасні. Одна сторона дорікає байдужістю, інша критикує її за надмірну залежність від себе, звинувачує, що їй іншого забагато. Іноді стає очевидною відверта неприязнь до партнера. І ще одна важна деталь: коли вже буря докорів і звинувачень вляглася, з’являється холодна дистанція, один не хоче, інший не знає як йти на замирення і зближення.

Мені чим далі, тим більше шкода ту жінку, з її необлаштованою тягою до зв’язку. То з ким їй бути? Невже, в неї нема шансу?

По перше, не треба аж такого жалю. Знаєте чому? Бо часто той, хто в парі виглядає жертвою, насправді виявляється тихим агресором. Це наприклад, завжди справджується в роботі з мазохістичною особою. Ну а щодо пари Ви питали? Цій голодній до стосунків жінці прекрасно підійде контролюючий партнер.

Це той, хто за обох приймає єдиновірні рішення?

Єдиновірні і егоцентричні. Це той, хто рішуче відбере в неї залишки автономії  і візьме її розгублене життя в свої тверді руки. Нею керують, їй постійно щось радять, інструктують, коментують, перевіряють навіть там, де вона цілком могла б справитись сама. Інша б згнітилась під чужою волею, інфантилізувалась, впевненість в собі була б неминуче підірвана, приватність загрожена, а тут все прекрасно. Чудова пара.

Ви жартуєте.

Я цілком серйозна. Те, що для когось було б тиском, нав’язуванням, втручанням, тут сприйматиметься як чиста турбота і любов.

Чому? Такий чоловік применшує жінку до розміру дитини.

Це з одного боку, а з іншого вона чується важливою. Хтось тратить на неї свою енергію, свій інтерес. Хтось її доймає ревнощами. Хтось хоче знати її думки, почуття і дії, то фігня, що з метою влади. Крім того, їй постійно наголошують, що це все заради її ж блага. Якщо чоловік схильний до контролю, то він конче моралізатор. Він любить використовувати аргументи з серії правильного і неправильного. Наприклад, він вміє безцеремонно коментувати слабкі сторони партнерки, змушує її змінитись в кращий бік, переробити свою особистість, щоб стати більш люблячою, більш потульною, менш егоїстичною і таке подібне.

А якщо інший – інша – не ведеться на нав’язане йому благо?

Якщо моралізація не проходить, партнер пручається, тоді він вдається до залякування, атак, погроз розірвати стосунок, відтак партнер починає боятись і примирюється. Він використовує жорсткий тиск і звучить при тому наказово, безкомпромісно і негнучко. Він наполягає, щоб партнер чинив саме так, а не інакше, і крапка. Або навпаки він забороняє партнерові робити певні речі, називаючи їх беззмістовними чи поганими; наприклад, він може не схвалювати його дружбу з певними людьми.

Але це ж диктатура…

Так, бо ігнорується воля партнера, бракує елементарної поваги до інтимності партнера і чиниться такий тиск, що партнер змушений не просто поступитися, але й визнати, що він – диктатор – правий.

Але в даній парі – голодна на зв’язок жінка плюс контролюючий партнер ‑ все це приймається і гармонізується. Якщо жінка схильна до емоційної залежності, то вона цілком може почувати комфорт біля жорсткого диктуючого всезнаючого партнера. На цьому може зліпитись більш-менш добра історія.

Це, напевно, і є феномен психологічної сумісності.

Саме так. Найчастіше пара добирається так, що партнерам вдається знайти більш-менш вдалий компроміс і адаптуватися до взаємних позасвідомих запитів одне одного. Спрацьовує феномен рольової реактивності: людина чинить тиск на партнера, намагаючись змусити його поводитись відповідно до власних позасвідомих очікувань. У відповідь в партнера виникає позасвідома рольова готовність і він поводиться відповідно до покладених на нього запитів.

То що тоді таке гармонія в стосунках? Бо все сказане звучить дуже відносно. Чи є якийсь фундаментальний закон?

Є кілька базових речей. Вони прості, як двері. Важить те, щоб кожен з партнерів вмів більш-менш добре  обходитись з агресивною і егоїстичною частиною  власної натури. Тоді пара втримається в стосунку і витримає різні життєві навантаження. Решта – це питання сумісності. А сумісність – вона справді відносна. Пара укладає неписаний договір про те, як обходитися одне з одним у вразливих місцях, де берегти одне одного, коли стимулювати, як конфронтувати і в чому підтримувати. Кожна пара інтуїтивно знаходить свої внутрішні норми, цінності і табуйовані зони. Наприклад, міру допустимої гостроти в побутових суперечках. Це, до речі дуже важно – стиль комунікації, прийнятий в парі.

Це про вміння чути одне одного?

Це стосується закритості чи відкритості до партнера, йдеться про те, наскільки в парі прийнято ділитись не тільки щоденними справами, але й досвідом, думками, переживаннями. Дуже важливо, чи є вони достатньо рефлексивними, тобто тямущими, щоб інтуїтивно розуміти свої стосункові потреби. Якщо їм бракує розуміння самих себе, якщо вони критично не вміють міркувати про себе, свої потреби і почуття, тоді такій парі буде важко порадити з конфліктами, які неминуче виникатимуть. Бо обоє воюватимуть за святу правду.

Але більшість чоловіків, та й зрештою, багато жінок  сьогодні не дуже схильні вдаватися до психологічних рефлексій. Сьогодні в моді практичний технічний (математичний) склад розуму.

Так, тому маємо стільки кризових і поганих стосунків. Коли пара не вміє рефлексувати над собою, тоді вона не може без взаємних нападок обговорювати труднощі, непорозуміння і розчарування, відтак не вміє вирішити їх або принаймні запобігти взаємному віддаленню, ворожості і не заморожувати конфлікт. Все від браку емоційного інтелекту, який, вам здається, нині не в моді.

А буває так, що  пара настільки боїться конфлікту між собою, що укладає своєрідний пакт про ненапад. Їй ведеться  мирно і гладенько. При цьому напруга каналізується назовні, тоді маємо сімю-фортецю, доволі параноїдну конструкцію. Або ж вмістилищем агресії вимушено стає дитина.

Тобто, проблеми дитини свідчать про кризу в стосунках батьків?

Власне. Діти завжди є дзеркалом сімї, це основний постулат дитячої терапії. Тому можна скільки завгодно водити дитину до дитячого терапевта, але якщо при цьому батьки залишатимуться в статус-кво, вони завжди нівелюватимуть її поступ.

Звучить дуже серйозно. Тоді давайте повернемося до базових речей, на яких тримається пара. Туди, де ви казали про добрі сили, які мають переважити сили злі. Про що йдеться?

Дослівно про те, що імпульси ніжності, турботи і чуйності до партнера мають бути сильнішими за агресивні випади, страхи і самолюбування. Якщо обоє достатньо дорослі в емоційному сенсі, то це не дасть інфантильним страхам та сліпим ідеям переважити любов, поміркованість і толерантність до взаємних слабкостей. Така  пара буде приречена на щастя або принаймні – на злагоду. Або щоб хоча б один з партнерів був здатний любити іншого настільки добре, щоб урівноважувати бучу, яку зчиняє другий.  Наприклад, треба мати немалий запас зрілої поблажливості, щоб жити з відвертим нарцисом. Або треба бути німфою Ехо, безмовною тобто психологічно безхребетною.

Німфа Ехо теж уособлює в собі якийсь психологічний типаж, як і Нарцис?

Так, це типаж повністю залежної від стосунків людини.  Це відверто інфантильна (дитяча) пасивна позиція по життю, нездатність функціонувати без партнера, нерозвиненість власних інтересів і власного Я. Тому їй потрібен хтось, хто визначатиме замість неї її стиль життя, бажання і активності. Як тільки цей хтось знайдеться, вона відразу покине зачатки своїх починань, і все її життя відразу закрутиться довкола  нього, його справ, його вподобань і думок, вона стане його ехом.

Як дитина.

Так. Вона справді некомпетентна в банальних рутинних дорослих справах.

Значить, залежна особа мала б бути щаслива в парі з партнером, який контролює або поглинає.

Так. Або нещасна. Бо вона часто застрягає в стосунках, які їй відверто шкодять. І все тому, що вона занадто відкрита до партнера, по дитячому рада і сповнена надій, життя поза партнером вона не хоче і не уявляє, так само як дитина не уявляє життя без батьків. А краще погані батьки, ніж ніякі, ми пам’ятаємо. Вона доручає себе партнеру, беззастережно віддається на його керування, делегує йому всі рішення, прагне задовольнити його, постійно заглядає йому в очі, шукає схвалення, підлаштовує себе, свої бажання і характер під бажання партнера. А тепер уявіть собі партнера, який схильний до контролю, але його влада переростає не стільки в опіку, скільки в сваволю. Це вже буде відверто деструктивний сценарій стосунків – сценарій домашнього насилля, замкнуте коло жертва – агресор.

Чи могли б Ви описати, які ще є відверто руйнівні тенденції в парі?

Можу. Отже перше, щойно згадане, коли є забагато агресії. Наприклад, спалахи фізичного насилля або відвертої емоційної кривди, знущання. Або коли пара надмірно драматизує, емоційно перереаговує будь-які нестиковки – тоді навіть банальні конфлікти залишають по собі відчуття знецінення, відчаю, спустошення, навали. Інша ознака – забагато страху, який згнічує спонтанність партнерів чи одного партнера.

Це коли жінка боїться сказати партнеру «Ні!»?

Так, але не тільки це. Часто страх є причиною відчуженості в парі. Наприклад, жінка боїться проявити ніжність, бо в неї нема певності, чи цього разу чоловік пригорне її у відповідь, чи навпаки відштовхне. Так само чоловіку непросто виявляти знаки уваги, якщо жінка раптом може робитись до нього їдкою, жовчною і каструючою. Дуже складно бути відкритим, коли не можливо спрогнозувати реакцію, коли ставлення партнера неясне, суперечливе – раз ласка і прийняття, іншого разу –  атака чи холодний душ. Чуєшся настільки дурним і безпорадним, що ліпше про всяк випадок тримати прохолодну дистанцію. Тоді життя в парі по трохи стає формальнішим, емоційно скупим і закритим. Замість переживати буття разом пара просто спільно функціонує. Партнери перестають  звертатися одне до одного за співчуттям і підтримкою, бо є страх, що інший замість підтримати може болюче дошкулити. Максимум, на що пара спроможна – це суха технічна взаємодопомога.

Це виглядає так, що стосунки не мають шансу. А звідки береться ця тріщина? Щось в парі стається чи це гандж від самого початку?

Думаю, це гандж, що є від початку. Просто він проявляється не відразу, а тільки під тиском певних ситуацій.  Хемінгвей сказав про це так: «Ніколи не рушайте в подорож з тими, кого не любите». Бо в дорозі стається всяке. Це випробування, в ньому неминучі виклики, конфлікти і скрути. А вони завжди надихаються агресивними настроями.

Ці агресивні настрої всім нам добре відомі. Вони можуть зявитись від страху, чи з відчаю, чи від образи, чи з конкурентних намірів, чи від холодної ворожості, чи навіть в лоскітному передчутті насолоди, чи просто як прикрий шал гнітючих почуттів, який накриває з головою і трощить все довкола. І як завжди під гарячу руку потрапляють найближчі. Тому важливо, щоб  від початку ніжності було достатньо багато.  У всякому разі, якщо любові достатньо, то вона нейтралізує, розчинятиме будь-яку  злість. І чим більший в тому розчині вміст любові, тим сильніше  втрачається гострота злості.

А можна цю метафору про розчин прикласти до ситуації конфлікту чи сварки?

Запросто. Так от. Ви вияснююєте стосунки, махаєте руками, доводите щось одне одному, але при тому любові достатньо, щоб навіть в конфлікті Ви не забували про потреби, переживання і позицію Вашого партнера, розуміли, про що йому йдеться, хоч би й залишались твердо при своїй думці. Ви не відторгнете його на піку злості, хоч би як він Вас нервував. І у вас буде відчуття, що ваш партнер налаштований до Вас так само відкрито, як і Ви до нього. Ви матимете стійке відчуття, що Вас люблять і хочуть розуміти попри все.

А наскільки важить для доброго майбутнього стосунків сексуальність?

Я б сказала так, що чуттєве бажання торкатися партнера і передчуття насолоди від його дотику виявляє, наскільки пара є парою в принципі. Це нерв, без якого стосунок чоловіка і жінки мертвий. Його неможливо нічим замінити. Пам’ятаєте Ремарка? «Любов не плямують дружбою. Кінець – це кінець». Тобто, чуттєва любов є первинною, якщо йде мова про двох дорослих людей. Їх ліпить одне до одного взаємна тяга. А якщо вони емоційно зрілі і самозарадні, то неминуче будуть облаштовувати її душевним теплом і турботою. Це коли ви відчуваєте вдячність партнеру за те, що він є в Вашому житті, цінуєте, коли він намагається виразити своє добре ставлення до Вас. І тут вже не конче йдеться про романтику, секс та подарунки. Йдеться про ті дрібниці, які  свідчать, що він бере активну участь у вашому житті і зростанні. Так само ви сприяєте самореалізації партнера (іноді жертвуючи власним інтересом), підтримуєте його особистий та професійний розвиток, добре відчуваєте, що робить його щасливим і задоволеним. А в скруті, в стресі Ви завжди зможете звернутись до нього за розрадою, бо впевнені, що він зможе Вас заспокоїти і збадьорити.

Це був фінальний мажорний акорд. Дякую Вам.