Сьогодні ми добралися до анонсованої теми самооцінки і ї розладів. Минулого разу ми зачепили її, коли обговорювали ситуацію мобінгу в школі, колективне цькування одної спільної жертви. Ви казали, що найпростішим рішенням є перевести зацькованого підлітка в іншу школу. Позбавлений хворобливо-агресивної групи, він зможе  дати собі раду, адаптуватись, і його самооцінка вирівняється.  Однак Ви також казали, що часто причина цькування йде не з групової динаміки як такої, а зсередини самого підлітка. Дослівно цитую Вас: «В цьому випадку підліток сам змушує  себе сприймати лузером. Інсценізує власні невдачі, провокує своєю поставою зневагу, жаль, відразу, агресію. В такий спосіб він хоче підтвердити своє погане жалюгідне Я». Ви назвали це розладом особистості, головним симптомом якого є погана самооцінка.  Чи все правильно я пам’ятаю?

Саме так. Цей розлад процвітає у будь-якому віці, а походження його дуже раннє, коли ще самовартість і переживання благополуччя буквально дорівнює оцінкам і реакціям близьких людей.

Як нам назвати цей розлад особистості?

По різному, в залежності від обраної системи координат. Він точно має до справи з хронічними депресивними переживаннями, моральним мазохізмом в структурі характеру, а також  саморуйнівною поведінкою.

Давайте перелічимо його головні симптоми.

Давайте. Вони всі крутяться довкола ідеї довести собі свою нікчемність. По перше, згадана минулого разу історія. Людина вибирає людей і ситуації, які ведуть її до провалу і при тому явно ігнорує ліпші варіанти. Наприклад, жінка з низькою самооцінкою або буде страждати в особистих стосунках від образ і приниження або вибере собі такого нещасного партнера, якого сама буде соромитись. Вона сама відштовхує людей, які доброзичливо до неї ставляться, не помічає їх, знецінює або проявляє повну пасивність у спілкуванні з ними. По друге, вона відштовхує всі можливості отримати задоволення і пережити щось добре, приємне. По третє, вона провалює всі особистісно чи професійно важливі завдання і чується вічним лузером.

Їй бракує впевненості в собі чи знань?

По великому рахунку ні того, ні другого. Вона цілком компетентна. Вона провалює все з гіркою і урочистою настановою:  я не варта успіху, хоч цілком спроможна його досягти. Більше того, якщо успіх її таки наздогнав і стався, то вона замість потішитися, тут же впадає в депресію або з нею неодмінно трапляється якась прикрість…

Звучить безнадійно… 

Ну власне ні. Бо такій людині насправді йдеться про виживання. Мазохізм – її спосіб адаптації до світу. А погана самооцінка – це насправді її надійний щит.

Як таке може бути? Як може погана самооцінка захистити, якщо вона навпаки викликає на себе шквал негативу?

Позасвідома формула такої маніпуляції дуже проста: ліпше я сам собі по трошки влаштовуватиму маленькі біди, ніж зі мною має статися біда велика і неочікувана. По суті, йдеться про спробу контролю над ситуацією. Бо в ґрунті речі центральним переживанням мазохіста є те, що він не здатний ні на що вплинути. А це  провадить до постійної внутрішньої напруги, очікування небезпеки, розгубленого виснаження і емоційного випадання. Це найгірший стан, в якому можна опинитись. Так буває, коли є гострий стрес, травма. А тут це хронічна картина, відчуття безсилля,  безпорадності і приголомшення. І щоб не запастись в остаточну безнадію, пасивність і завмирання, людина вирішує активно себе боронити. На жаль, погана самооцінка – єдина зброя, яку вона має.

Я колись читала про синдром навченої безпомічності. Про експеримент Селігмана, здається, який собак вганяв в депресію, коли вони відмовлялись втікати від небезпеки. Це щось подібне?

Власне у випадку Селігмана собаки відмовлялись себе боронити, їх пасивна поведінка була відверто суїцидальна. Натомість мазохіст не складає рук, він активно конструює своє життя, і знаком є те, що кожен свій провал, кожне наступне розчарування він внутрішньо переживає з якоюсь трагічною сатисфакцією: «Є. Я свого добився. От і прекрасно». Тобто, він активно впливає на життєву ситуацію. Він освоїв способи впливу. А собаки Селігмана їх втратили. Пригадуєте суть експерименту? Було 3 групи псів. В клітку пропускали струм, псу робилось нестерпно. Якщо він знаходив і тиснув на спеціальну педаль, то дверцята клітки розчинялися, і він щасливо вискакував на волю. Однак так було тільки в першій групі. В  другій за умовами експерименту педаль не спрацьовувала, коли на неї тиснув пес, а спрацьовувала синхронно до відкриття перших кліток. Тобто пес ніяким чином не впливав на  своє звільнення, його звільнення залежало від кого завгодно, тільки не від нього самого. Всі його спроби були марні. Врешті коли собак з усіх трьох груп – а третя була контрольна – посадили  в спільний вольєр, ввімкнули струм і відкрили дверцята, то перші і треті швидко рванули до виходу. Натомість другі так і залишилися нерухомо лежати на пронизаній струмом підлозі, хоч на власні очі бачили вихід. Оце переживання депресії як такої. У випадку розладу самооцінки ми можемо припустити, що отака рання ситуація безпомічності, дитяча депресія була здолана з допомогою того, що дитина вбралась в мазохістичний панцир і навчилась сама себе бити струмом.

Я розумію, як навчена безпорадність з’явилася в собак, але я не дуже уявляю, як її можна було вселити в дитину?

А дуже просто. Дитяча депресія є наслідком емоційної кривди. Уявіть собі маму, яка народила небажану дитину і знехотя її виховує, а радше сказати максимум, що вона робить – сяк-так вдовольняє її нагальні фізичні потреби поміж власних інтересів, які часто зводяться до гучних пиятик і розборок на кухні. Така мама може не пам’ятати, коли дитина востаннє їла, а запитання про апетит і смаки дитини викликають в неї явне недоуміння. Так ніби контакт з дитиною зовсім формальний і емоційно порожній.

Хоча не конче має бути неблагополучна сім’я і соціальне тло. Наприклад, це може бути просто мама-підліток, яка ще сама не є достатньо дорослою емоційно, щоб могти зрозуміти потреби дитини і ставитись до неї з дорослої позиції. Вона теж зводить опіку до нагодувати – перебрати – вигуляти.  Вона може цілком приязно і шумно з дитиною побавитись, але тільки якщо їй та забава лягає на душу, поки їй самій хочеться. Далі вона знуджується, починає дратуватись, особливо коли наштовхується на дитячий опір, стає нервувати, злитись і поволі відкараскується від контакту, збуває дитину кому завгодно або полишає її саму на себе. Скажіть, як може така дитина переживати власне Я? То його покидають борсатись в самому собі, то на нього навалюються з купою емоцій і критики. І дитина не може передбачити, з якої ноги мама зараз встане, мама для неї суцільна раптова стихія в пустелі. Мамина поява на фоні самотності і порожнечі сама по собі схожа на струм, проти якого дитина не має жодної педалі. Нема як адаптуватись, нема як зрозуміти логіку маминих реакцій, нема сенсу борсатись по клітці в пошуках виходу. Педаль в мами. Бо раз мама реагує на крик дратуванням, раз просто ігнорить його, а раз обіймає дитину в раптовому пориві материнства. А тепер уявіть собі, що то були крики болю, або відчаю або страху. І вони не знаходили жаданого теплого однозначного заспокійливого відгуку, натомість  отримували реакції, які не можливо було передбачити і сплести в єдину логіку заспокоєння, безпечної маминої присутності і надії.  Дитина з якогось часу просто перестане кричати. На зміну нормальній дитячій поведінці, скерованій на пошук підтримки прийде пасивність, безпорадність і хронічне приголомшення.

Звучить моторошно. А в нормальній ситуації розвитку педаль є в дитини?

Обов’язково. Бо достатньо добра мама є стабільна, передбачувана і рівна в своєму ставленні. Вона виходить не стільки з власних переживань, скільки уважна до дитини і враховує її емоційний стан. Вона намагається уявити, які страхи чи бажання стоять за тим чи іншим проявом дитини, гримаскою, криком, і точно частіше вгадує, ніж помиляється. Тож дитина поволі вникає в логіку подій в її маленькому світі, вчиться розуміти, що отак плакати треба, щоб опинитись в ніжних маминих обіймах, а отак скиглити можна, якщо хочеться з мамою поборюкатись і подразнитись і так далі. І  кожне справджене очікування обертається для неї величезним задоволенням, яке має фізіологічний корелят – потужну дофамінову експресію. Ясно, що це провадить до відчуття благополуччя і безпеки, а переживання самої себе в дитини снується позитивне, вартісне і самоефективне. У попередньому випадку, коли ми говорили про скривджену дитину, всього цього їй бракує. На жаль, рання дитяча депресія – доволі поширене і дуже рідко ліковане явище.

І все ж я роблю висновок, що дитині ліпше погана мама, ніж ніяка.

Так і є. Тому пізніше, коли дитина підросте і піде в садок, а потім в школу, вона цілком ймовірно битиметься або даватиме знущатися з себе, щоб якось законектитись з іншими дітками, відчути зв’язок. Бо кривда – це єдина форма зв’язку, яку вона знає. Отак і живе все життя, влаштовуючи всі свої стосунки з позиції жертви.

Чи можна допомогти такій людині?

Виходячи з її головної ідеї – ні. Бо вона відхилятиме будь-яку допомогу, залишаючись гордо недоступною в своїй безпомічності. Або ще гірше – проситиме її, вимагатиме, а потім звинуватить Вас, що всі Ваші зусилля були марні, їй нічого не допомагає, всі поради неефективні і навіть зробили їй ще гірше.   

Напевно, це дуже злить того, хто повівся на свій жаль і спробував підтримати…

О так. Психотерапевти добре знають це почуття безсилої злості. Бо це відверта маніпуляція з боку мазохіста – просити про підтримку, порятунок. Також це добра ілюстрація того, як людина сама стягує на себе агресію, обертає нейтральне або доброзичливе ставлення до себе на недовіру і неприязнь.  Вона провокує агресію чи знецінення з боку оточуючих, щоб почуватися нещасною, мізерною, пошкодженою. І далі успішно депресувати з того приводу.

А чи може терапія зарадити?

Терапія дає такий шанс. Навчити пацієнта прийняти допомогу терапевта, розділити його уважне і привітне ставлення до себе, змогти пережити задоволення від дбайливого контакту, де не жаліють, а чують, – це фактично мета і фінал терапії. А по дорозі буде багато обривів, недовіри, розчарувань, претензій, жалінь і домагань. Є навіть такий цікавий феномен як негативна терапевтична реакція: що краще йде терапія, що ліпше пацієнт чується і переживає своє Я, тим більший ризик того, що він обірве терапію, позбавить себе шансу і відновить свій страждаючий статус-кво.  Сюди відносяться такі пацієнти, які знову і знову приходять в стаціонар з депресіями, знову і знову лікуються, щоб знову і знову переконуватися, що нічого не вдієш.

Як я собі можу уявити, в терапію часто звертаються власне з депресіями. Невже зі всіма так тяжко?  

Ні. Бо не конче депресія матиме під собою ще й такий розлад особистості. Тоді вона точно краще піддається лікуванню, пацієнти відчувають вдячність за те, що лікар чи терапевт був з ними в трудний період, не покинув їх, заопікував. Вони в цілому добре надаються до терапії, вміють з неї якісно скористатись. Їх депресія має зовсім інакше походження. Так само не всі розлади самооцінки походять з мазохістичного налаштування. Наприклад, є така категорія людей, яку ще Фройд назвав «зруйновані успіхом». По суті, маємо схожу картину: активне уникання всіх ситуацій і подій, які б не дай боже, призвели до особистої перемоги і задоволення. Більше того, якщо не вдається втекти від успіху, який з них аж пре, тоді вони впадають в немилосердне почуття провини і щоб його збутися, мусять швиденько все зіпсувати. Тут справа в неадекватному, заблукалому з дитинства почутті провини за своє бажання і свою силу, а це вже зовсім інша історія…

Круто. А ще є такі персонажі, як нарциси. Наскільки я розумію, проблема їх самооцінки протилежна – в самозакоханості і відчутті своєї грандіозності.

То все прояви. А в ґрунті речі, проблема нарциса в тому, що в нього суцільна діра в тому місці, де інші мають вмонтовану самооцінку. В цьому сенсі він трохи інвалід – він мусить постійно послуговуватись оцінками інших, щоб якось переживати свою власну вартість. Його повага до себе повністю залежить від схвалення оточуючих, як в трирічної дитини, тож основна перейнятість нарциса по життю – робити все, щоб блистіти, вражати, подобатись, оволодівати душами інших, вселяти їм відчуття власної всемогутності і прекрасності. Якщо ж на шляху його тріумфального сходження на Олімп трапиться хтось, хто не буде постійно гладити його за шерстю – тоді нарцис його холодно викреслить з свого блискучого життя. А якщо той хтось не захоче зникнути, тоді нарцис буде регулярно впадати через нього в лють і депресію. Бо його роздута маніпуляціями самовартість постійно опинятиметься під загрозою реальності, і грандіозна велич щоразу обертатиметься грандіозною нікчемністю.

Ок. Це теж, як я розумію, наслідок неадекватного стосунку з мамою в ранньому віці.

Теж. Мама любила дитину умовно, тобто за щось. За миле личко, за успіхи, за ніжність до себе, за спільну опозицію до тата. Але вона абсолютно виключалася, коли дитина проявляла щось інше. Відтак, дитина навчилась підлаштовуватись, жертвувати своїми справжніми емоціями, вдавати, фальшувати, робити що завгодно аби тільки не втратити добрий зв’язок. Тому то самовідчуття нарциса настільки подірявлене, справжнє вирізане і залатане зверху фальшивою латкою. Тому також його девіз маніпулювати кимось, інакше маніпулюватимуть тобою. Отаке.

І ще мене мучить одне питання. А чи може статися депресія з дитиною доброї мами?

Залежно, що Ви розумієте під доброю мамою. От наприклад, може таке цілком спіткати люблячу, але емоційно мінливу маму. Або от Вам цілком тривіальна ситуація: коли дитині заледве виповнюється два з гаком роки, народжується братик чи сестричка, і така рідна і уважна мама, раптом робиться заклопотано відчуженою, нервово-неуважною, зрадливою. Дитина переживає велике розчарування і втрату доброго зв’язку, доброго маминого образу. Один з поганих способів порадити собі з цим переживанням є такий, що дитина швидко і рішуче ідентифікується з мамою, яку втрачає. Ззовні це виглядає так, що вона різко дорослішає і робиться слухняною. Вона оголошує себе маминою помічницею, копіює мамині дії, люляє братика, все прекрасно. Натомість всередині разом з проковтнутими маминими очікуваннями і настановами, які вона тепер старанно виконує, опиняється отрута образи і навіть помсти. Тільки діє вона виключно в межах дитячої особистості, підточуючи її саму. Назовні все прекрасно. І це матиме паскудні наслідки.

Які?

Наслідки у вигляді ушкодженої самооцінки, яка є нічим іншим, ніж колись присвоєною оцінкою мами. Присвоєною, але отруєною. Внутрішня самоповага, схвалення і потішання, які в нормі виростають від подібності з мамою, від улягання її уявленням про добру дитину і добру людину,  будуть завжди понівечені злістю, яка блукає всередині. Тому будь-який успіх, будь-яка життєва перемога замість радості переживатиметься радше суперечливо, негативістично, в стилі «так, але…». З такою отруєною ідентифікацією неможливо тішитись життю або легко вбутися в батьківську роль …

Словом, чим далі в ліс, тим більше дров. Давайте завершимо тим, що Ви розкажете, як виглядає добра здорова самооцінка.

Давайте. Добра самооцінка має три компоненти. І не йдеться тут про бозна які високі планки чи здобутки. Все набагато простіше. По перше, людина вважає себе радше компетентною, ніж нездарою. По друге, вона радше довіряє власним переживанням, ніж боїться їх і уникає. І по третє, вона чується радше в стосунку з людьми, ніж в ізоляції. Оце й усе. Ясно, що часом бувають погані полоси в житті, обставини обертаються проти нас, однак тоді ймовірне падіння самооцінки і безпорадність будуть ситуативними, і вони минуться разом з депресивними переживаннями, як тільки навколишня ситуація виправиться. Коли ми говоримо про розлади, ми маємо на увазі хронічно погану самооцінку, вмонтовану в особистість.

Наостанок згадаю ще один експеримент. За його умовами людям наказували зробити на швидкість складне і марудне завдання, і при тому на нерви їм діяла гучна влізлива музика. Першій групі сказали, що так буде і нема на то ради. Другій, натомість, дали зрозуміти, що музика мала б грати до кінця роботи, однак якщо стане зовсім нестерпно, то її можна буде вимкнути. І залишали пульт. Цікаво, що ніхто музику так і не вимкнув, зате люди з другої групи справились з завданням суттєво краще. Так от, добра самооцінка – це коли ти знаєш, що в будь-який момент можеш вимкнути музику, тому здатен її стерпіти. Оце все.

Дякую Вам.