Моя задумка на сьогодні — поговорити про діаду або зв’язок між мамою і немовлям. “Немовля як такого не існує” – каже Віннікотт, – “бо там, де йдеться про немовля, мало б йтися про материнську опіку”. Він має на увазі, що немовля для розвиту розвитку своєї власної ідентичності потребує екосистеми, мами, поза зв’язком воно просто психічно не здатне вижити.

Отже, буду говорити про зв’язок між мамою і маленькою доедипальною дитиною і те, як і що під ним розуміють в психоаналізі.

Звісно, перше, що спадає на думку — це популярна, хоча не аналітична в строгому сенсі слова теорія прив’язаності Джона Боулбі. Ми мусимо від неї відштовхнутися, говорячи про зв’язок, однак для того хіба, щоб вияснити собі принципову відмінність і подумати, як можна подружити ідею інстинкту, що ним є прив’язаність, з фройдівською ідеєю позасвідомих мотивацій. В психоаналізі маємо справу з прихованими бажаннями і страхами, якими з обох боків начинений зв’язок між мамою і немовлям. І це є щось трохи інше, ніж біологічний інстинкт, потреба вхопитися за мамину спідницю, коли страшно.

Однак, почнемо саме з інстинкту, а потім вже доберемося до психоаналітичних понять.

За очевидний засновок беремо результати етологічних експериментів Харлоу з відлученими від мами мавпенятами, які в ситуації стресу безпорадно чіпляються лапами за м’яку іграшку, ніби за маму, що однак не може їх ніяк захистити від шумової атаки. В цьому експерименті наочно продемонстровано, як вмикається інстинкт прив’язаності — вчепитися за об’єкт в стані стресу. Також цей експеримент — прекрасна ілюстрація невдалого зв’язку, коли прив’язаність не спрацювала, бо об’єкт не відгукнувся, не заспокоїв, не захистив. Людське почуття довіри і внутрішнього спокою виникає з досвіду, що об’єкт є поруч, живий, доступний і зарадний.

Спостереження Шпіца за маленькими дітьми в сиротинцях показали, що депривація тобто позбавлення дитини зв’язку з теплим уважним дорослим призводить до синдрому госпіталізму та закладає небезпечну порожнечу в ядро ідентичності.

З такою порожнечею не живуть, дитині бракує ресурсу для розвитку, вона тихо згасає.

В найгіршому випадку будемо мати справу з злоякісним нарцизмом, сумішшю нарцистичних, параноїдних та психопатичних рис, які обертаються в дорослому віці катастрофічною нездатністю формувати тривалі і наповнені сенсом людські стосунки. Така собі людина-вовк.

С.Фрайберг запроваджує поняття розладу не-прив’язаності, що є чимось набагато гіршим за розлади прив’язаності.

Природа ранньої депривації зв’язку дуже проста: чим частіше дитина стресована, чим більше енергії вона тратить на страх і на боротьбу з стресом, тим менше може вкладати її в розвиток і власне Я.

Нейростудії свідчать, що в перші тижні і місяці життя відбувається найінтенсивніший синаптогенез, закладаються фундаментальні нейронні зв’язки в мозку, але для цього критично потрібна присутність живого привітного об’єкта практично 24/7. Пізніше його практично не можливо буде надолужити в достатній мірі, якщо сензитивний період буде втрачено. Тому так важливо, щоб мама мала час і натхнення присвятити себе дитині і пожити якийсь час для неї і заради неї.

Фільмуючи маленького Джона, Боулбі показав, як травматично на нього впливали розлуки з мамою в лікарні і як він кожного разу тішився, коли вона поверталася. Проблема починається тоді, коли такі сепарації повторюються занадто часто, занадто грубо, занадто несподівано для дитини, тоді воз’єднання більше не спрацьовує, дитина не може повернутися в добрий емоційний контакт, навіть якщо мама охоче її вітає.

З того всього, в повоєнні роки в західному суспільстві з’являється запит на новий стиль виховання. З фізичного зв’язку між мамою і немовлям робиться своєрідне євангеліє. В пологових будинках відбувається революція, повсюдно впроваджується практика бондінгу та кенгурування.

Бондінг вигоює пологовий стрес, фізіологічно стабілізує новородка (терморегуляція, серцебиття, метаболічні процеси).

Бондінг сприяє тому, щоб швидше виходити недоношену дитину.

Бондінг задає здоровий старт для розвитку (активується ендогенна опіоїдна система (ендорфінові викиди) і запускається асоціативне навчання).

Нарешті бондінг стимулює материнський інстинкт, налаштованість мами на мимовільний негайний відгук в разі стресу дитини. Спочатку цей відгук спрацьовує в тілі, в грудях виділяється молоко, досить немовляті скривитися. Пізніше окситоницовий рефлекс переростає в емоційну включеність, безперебійну готовність бути на зв’язку 24/7, майже магічну чутливість до найтонших дитячих сигналів.

Віннікотт каже про стан материнської стурбованості чи то настороженості. Сонна і втомлена мама в немовлям під пахою може проспати на пероні потяг з його свистом і гуркотом, але точно не проспить, але крізь сон почує, що дитина скиглить.

Існує біологічна доцільність такого маминого стану, якщо взяти до уваги абсолютно залежний статус немовляти. Залежність тут розуміємо як нездатність дитини самотужки регулювати власне збудження. Немовля, казав Беттельгейм, подібне на клубок неорганізованих драйвів. Збудження воно зазнає як безконечний інтенсивний потік бета-елементів, сирих вражень, які поки що нічого не означають, тільки мають надпотужну психосоматичну силу. Відтак, Левальд говорить про процеси ідентифікації в діаді як про накладання більш організованого дорослого функціонування на менш організоване дитяче.

Збудження дитини згладжується маминими руками, грудьми і голосом. Інакше маємо справу з травматичною ситуацією, коли дитина сильно перестимульована, мами нема або мама не може відрегулювати зайве збудження. В разі якщо таке повторюється надто часто, можемо говорити про кумулятивну травму, травматичний фон для розвитку. За ним найчастіше стоїть якийсь розлад материнської прив’язаності.

Отже, що ми можемо на разі підсумувати. В нормі маємо діаду, яка становить цілісну психобіологічну систему з власною регуляцією. Немовля вроджено навчене шукати і видобувати з мами турботливий відгук — усмішкою чи криком, а мама вроджено здатна його давати в разі запиту, слугувати цією надійною гаванню, точкою опори. І так по замкнутому поведінковому колу: careseeking \ caregiving.

Сам Боулбі визначає прив’язаність як систему управління поведінкою об’єкта (мами) заради регуляції власної безпеки. Коли дитина чується безпечно, вона прагне досліджувати простір довкола себе, експериментувати, віддалятися, пробувати автономію. Але як тільки вона стикається з чимось, що її перезбуджує — від страху, непосильного челенджу, або з навіть просто від надмірної радості – тоді відразу спішить до мами, назад на коліна, на територію її надійного захисту і заспокоєння.

Власне в цьому колі стаються різні похибки, які Боулбі з колегами описали як розлади прив’язаності. Їх суть в тому, що порушується природній баланс між дослідницькою поведінкою і поведінкою, скерованою на пошук заспокоєння. Замість чутись безпечно з мамою в надійній зв’язці, дитина начинена сепараційною тривогою. Якщо просто, то вона не переживає маму як надійну фігуру, яка буде поруч у потрібний момент. Відтак, дитина воліє або взагалі від неї не відходити ні на крок, жертвуючи своїм інтересом до світу, або ж тримається від мами подалі, сам собі пан, намагаючись на неї зайвий раз не покладатися і зі всім справлятися самотужки. Зрозуміло, що така незалежність є позірною, несправжньою, всередині дитина нашпигована гормоном стресу кортизолом, хоч ззовні може тримати покер фейс.

Колега Боулбі Мері Айнсворт описала стилі ненадійної прив’язаності в залежності від того, яку стратегію обирає дитина, щоб справитись з сепараційною тривогою. Вона спостерігала за багатьма річними дітками в незнайомій ситуації, коли в якийсь момент мама залишає її наодинці з іграшками і чужою жінкою. Її цікавило, як дітки реагують на момент несподіваної розлуки і як реагують на момент повернення мами назад в кімнату. Якщо коротко, то вона виявила, що тривожна дитина буде реагувати сильним занепокоєнням, коли мама виходить з кімнати, не зможе продовжувати гру, а коли мама повернеться, кинеться їй на руки, однак замість тішитися буде ображатися і гніватися, гра так і буде для неї зіпсута. Натомість уникаюча дитина нібито ніяк не зреагує на вихід мами, продовжуватиме гру, наче нічого важливого не сталося, і так триватиме навіть тоді, коли мама повернеться назад.

Далі розвиток снується так, що дані поведінкові і когнітивні паттерни укорінюються, випадають з сфери усвідомленого сприймання і стають звичками. Відтак, дитина розвиває відносно стабільний погляд на інтерперсональний світ і тепер завчасно знає, як тлумачити певні знаки в важливих стосунках і як себе відповідно поводити.

Можемо сказати, що ранній досвід стосунку з мамою потрохи перетворюється в штивний поведінковий панцир і спрацьовує як ментальний навігатор для майбутнього життя.

Класично, виокремлюють такі типи ранньої прив’язаності, які залишаються з людиною на все життя:

1. Надійна прив’язаність. Її ознаки – толерантність до фрустрації (коли щось йде не так, як би хотілося), довіра, проактивність, гнучкість, стабільність, автономність.

2. Ненадійна тривожна прив’язаність. Їй властива нав’язлива поглинутість іншою людиною, страх розлуки, ображеність за те, що інший ніколи не є достатньо уважним, відданим і присутнім. Мовою психоаналізу йдеться про окнофілію за Баллінтом та тонкошкірий нарцизм за Розенфельдом.

3. Ненадійна уникаюча прив’язаність. Її маркери — ізоляція афекту або емоційна відсутність в ситуації, коли емоція була б цілком доречною, а також філобатія і товстошкірий нарцизм відповідно. Простою мовою — черствість, відстороненість, байдужість, намагання триматися подалі, викрутитись з-під прямого погляду, “не датись в руки”, навіть якщо ці руки ніжні і нічого поганого тобі не хочуть.

4. Є ще четвертий ненадійний стиль прив’язаності, дезорганізований. Його відрізняє хаотичність поведінки, фрагментоване сприймання себе і іншого, спостерігаються дисоціативні симптоми, як от випадіння з контексту, безтямність. Це найтяжчий варіант розладу. Людина поводиться розсіяно, розгублено, непослідовно, парадоксально, ніби під гіпнозом, часто сама собі накликає біду на голову.

Таким чином, робимо висновок, що відбиток раннього зв’язку з мамою ми носимо з собою на дні душі усе життя.

Тепер сам час повернутися в поле психоаналізу. Отже, з теорії прив’язаності можемо взяти ідею про ментальні карти, які кожен з нас вибудував в собі на першому році життя. Вони містять в сконцентрованому вигляді узагальнену схему досвіду або модель стосунку з мамою або материнським об’єктом як кажуть в психоаналізі. Ця модель спрацьовує на рівні поведінки, тілесних і емоційних реакцій, тобто вона закарбована в процедурній (тілесній) пам’яті. В словах спогади про маму з дитинства можуть бути зовсім інакшими, ніж те, що говорить наше тіло, коли потрапляє в стрес.

Далі буде…