Я б хотіла сьогодні поговорити про здорову, світлу і просунуту частину людської натури – ту, що стимулює людину брати життя в свої руки, творити його, вдосконалюватись, підкоряти середовище, а не покірно плисти за течією, збавляючи сірі будні.

Ви описуєте lifehacker’a.

Так. Людину, яка шукає певної якості життя і знаходить добрі рецепти. Для якої мають значення такі поняття, як самопізнання, розвиток і самореалізація.

Тобто ті цінності, які в психології прийнято називати буттєвою мотивацією до життя напротивагу до дефіцитарної. Ви думаєте, lifehacker’у вони конче властиві?

А хіба ні?

Може так, а може ні. Може, йому кортить оволодіти життям виключно з невротичних міркувань. Схопити бога за бороду (в розумінні подражнити тата) або його свербить настирливість до впорядкування (це про модний нині time management) або він понад усе боїться стати лузером. Тоді цей весь життєвий кураж виростає з дефіцитарної мотивації, і ніяк не пов’язаний з тою здоровою, світлою і просунутою частиною людської натури, про яку Вам хотілося поговорити.

А як розрізнити мотив нарцистичного самоствердження від буттєвого ставлення до життя?

Буттєве ставлення не заточене на успіх і перемогу. За умови буттєвої мотивації успіх і перемога стаються просто як побічний ефект, бо людина виходить в метапозицію, а звідти точно об’ємніше і дальше видно. Звідти вона може чутися господарем у власному житті. Тому її життєві кроки є компетентними. Вона черпає з них добру самооцінку і відчуття самоефективності (Я – ОК, я справлюсь в разі потреби). Але в першу чергу їй йдеться власне про те, щоб зрозуміти життя і себе в ньому, а вже потім діяти, досягати, долати, звершувати, все, що завгодно. В цьому сенсі lifehacker’ів є точно більше, ніж людей з буттєвою мотивацією. Вона не є домінантою ані в культурі, ані в особистому плані. Це розкіш, до якої треба дорости. Куди зручніше і економніше жити, не шукаючи метапозиції, а відтворюючи старі бородаті культурні шаблони або яскраві новомодні тренди.

Вміння осягати метапозицію – це певна інтелектуальна компетенція?

Психологічна. Бо навіть маючи блискучий інтелект, можна багато чого в житті так і не зрозуміти. Але от напевно, зворотня кореляція працює: людина, якій вдається самопізнання і саморозуміння точно не позбавлена інтелекту. А ще краще сказати – емоційного інтелекту. Бо йдеться про ефективне сприйняття реальності, не спотворене афектами і невротичними бажаннями. Його протилежністю є славнозвісне wishful thinking. Це про те, наскільки Ви вмієте бачити життя таким, яким воно насправді є, не залежно від того, яким вам хочеться його бачити, без прикрас і так само без зайвої драматизації. Отже, Вас не сковує потреба постійно ліпити на себе маски і підганяти реальність під зручний ракурс. Навпаки: Ви вільні бути дієвими і ефективними замість вдаватись до захисних маневрів.

А як бути з емоціями? Я так зрозуміла, що вони збивають з прямої лінії, яка веде до цілі?

Ні в якому разі. Емоції є сіллю життя, вони дають подіям смаку і сенсу, зрештою вони напряму пов’язані з такими життєствердними поняттями як драйв, насолода, натхнення і щастя. Без емоційного підживлення будь-яка, навіть найкраща ціль видаватиметься такою прісною і пісною, що не буде ніякого сенсу її досягати. Просто емоційна частина нашої особистості є настільки потужна і архаїчна, що з легкістю перемагає здоровий глузд, якщо входить з ним в конфлікт. Тоді емоції заступають факти, цілі гублять реалістичність, а втілення рішень прокрастинується. З’являється дратуюче відчуття власної неефективності, безтолковості, пустої трати енергії. В гіршому разі стаються серйозні розлади.

Як тоді виглядає здорова емоційність?

Людина живе повнокровним життям, вона відкрита до почуттів, при чому як до позитивних, так і до негативних, не боїться їх, але не дозволяє їм себе засліплювати, плутати і приголомшувати. Людина з високим емоційним інтелектом навряд чи може надовго опиниться у владі сліпого кайфу, дикої люті, глухого відчаю чи безпросвітної туги. Вона залишатиметься тверезою, стоятиме двома ногами в реальності, бачитиме перспективу і не наробить ніяких вирішальних для життя дурниць.

А що може свідчити про тверезе сприйняття реальності?

Почуття гумору та здатність до самоіронії. Це означає вміння подивитись на себе збоку, отже, вийти в метапозицію щодо будь-якої ситуації, щодо власних переживань і дій. В цьому сенсі іронічні люди точно емоційно компетентніші за тих, які безапеляційні у власних переконаннях і сприймають свої погляди як істину в останній інстанції. І точно ближчі до буттєвої мотивації. Жахливо, коли приватна етика чи філософія перетворюється на моралізаторство або ідеологію.
Це добре видно на прикладі культур. Коли цілий народ, включно з елітою, потрапляє під афективний тиск якогось міфу. Тоді недалеко до війни.

Тоді нам варто почати з культурного і особистісного контексту буттєвої мотивації. Звідки вона береться і що їй заваджає?

Почнемо з культури. Тут мені простіше, бо я менше на ній знаюся. На жаль, в масовій культурі пострадянських країн досі домінують екзистенційні мотиви – виживання, безпека, грунт під ногами. Ми досі в масі своїй відпрацьовуємо сценарій навченої безпомічності, а соціальний успіх сприймаємо радше як наслідок авантюри або простого везіння. Ми шукаємо захисту і комфорту, і на цей запит відповідають традиційні інститути – церква, родина. Особливо це стосується маленьких містечок та сіл, де культурна пропозиція зводиться до відтворення традиції і ритуалу.
Натомість культурною нормою розвинутих суспільств є відкритість, комунікація, пізнання. Життя розгортається як особистісний проект, успіх є результатом цілеспрямованої активності освіченої людини. Закумульований протягом життя особистісний капітал приносить дивіденди у вигляді дрібних і великих життєвих успіхів. Це зовсім різні рівні потреб, зовсім інакше світо- і самовідчуття. Це ще не про буттєву мотивацію, але про культурну налаштованість в її бік. Коли на перший план виходять цінності гуманного ставлення до самого себе, пошук власної автентичності, важить особистісний капітал і те, як його краще реалізувати.

Але, з іншого боку, для таких розвинутих суспільств характерна тотальна налаштованість на споживання. Здається, вона віддаляє людину від самої себе ще більше, ніж екзистенційна вразливість у пострадянських культурах.

Згідна. Бо то тільки в ідеалі особистісний капітал передбачає здоров’я, інтелект, компетентності, якість життя. Насправді люди можуть капіталізувати все, що завгодно, в тому числі хворобу. І успішно реалізовувати довкола неї все своє життя. В клініках добре знайомі з феноменом вторинної вигоди від хвороби, коли пацієнт навчився отримувати від своїх страждань психологічні дивіденди – у вигляді додаткової уваги з боку близьких, або він вправно посилається на симптоми, щоб виправдати егоїзм, бездіяльність і інфантильний дрейф по життю.
Можна також капіталізувати різні рекламні цінності або нав’язані установки, які ніяк не резонують з справжніми особистісними схильностями, але здаються людині привабливими і переконливими. Фальш може стосуватися вподобань, освіти, поглядів, етики, вибору «другої половинки». Ціле життя можна прожити в режимі «так ніби». Бо все це стає мертвим капіталом. Рідко кому вдається скинути його як баласт і знайти спосіб життя ближчий до душі. Оця тенденція скидання баластів фальшивих капіталів знайшла себе останніми роками в такому радикальному явищі як down shifting.

А що Ви думаєте, до речі, про down shifter’ів?

Думаю, що вони надзвичайно сміливі. Вони шукають вихід, але роблять то дуже радикально – через уникання. Я все ж таки за пошук метапозиції і віднайдення свого місця в житті в цій культурі і серед таких людей, з усіма їх обмеженнями і недосконалостями. Я за реалізм.

А що мало б свідчити, що людина знайшла своє місце в житті?

Колись Фройд сказав, що психоаналіз можна завершувати тоді, коли людина знову спроможна повноцінно любити і творчо працювати. Мабуть, це і є формула того, що людина знайшла своє місце в житті. А, може, навіть формула людського щастя як такого. Вона елегантна в своїй простоті і вичерпності: вам хочеться вранці йти на роботу, а ввечері повертатися додому. Для Фройда йшлося про те, що дві основні психічні енергії – лібідо і агресія – знову заходять в спільне конструктивне русло і працюють на особистість, а не проти неї, як це є у випадку розладів. Я думаю, що це і є справжній lifehacking.

В такому тлумаченні lifehacking виглядає якось дуже скромно…

Знаєте, але це те, про що мріє кожна нормальна мама для своєї дитини. Це точно найважніше для її щастя.

Може, й так. Але мені в цій формулі бракує місця для власного Я. Все зводиться до сімї і роботи.

Тільки в тому разі, якщо вважати, що Я має мати якусь окрему сферу, як сім’я і робота, наприклад, сферу дозвілля. Але це не зовсім коректно. Спробую пояснити метафорою: A ship in port is safe, but that is not what ships are built for. В порту кораблю безпечно, але це не те, для чого будують кораблі. Так от. Наше Я потребує стосунків так само, як корабель – відкритого моря. Я зараз думаю про богемних людей, золоту молодь. Вони культивують власне Я, обгортаючи його в естетику, але їх корабель стоїть в порту, життєва енергія застоюється. Любов зводиться максимум до прив’язаності, ненависть до відрази, а натхнення до насолоди. Або хіпі з їх квітковою етикою. Шкода, коли цікавезні люди, які мають в собі родзинку, знайшли свій персональний стиль і здатні переживати щось непересічно гарне, в кінцевому разі залишаються самотніми серед людей.

Хіба їм бракує кохання?

«Я тут не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням, а ти не для того, щоб відповідати моїм. Якщо ми зустрілися – це добре. Якщо ні, то цьому не зарадиш». Філософія, яка передбачає таку величезну автономію, що не ясно, куди в таких стосунках вмістити питомо людське, яке прагне прив’язатись і розміститись зі всіма своїми емоціями, фантазіями, страхами і очікуваннями, зазвичай трохи нав’язливими і наївними, але такими людськими. Кожен так і залишається сам з собою на фоні іншого, а це спосіб нічого спільно не прожити, не здобути ніякого досвіду.
Бо людина влаштована так, що від народження потребує постійного і надійного зв’язку з іншою людиною, щоб вижити фізично і емоційно. І тільки якщо її перший і найважливіший досвід контакту відштовхуючий і болісний, тоді дитина відступає, замикається і шукає компенсації в самій собі – в уяві, в тілі, в снах. Так само дорослий може вимушено ховатися в своє Я. Наприклад, чоловік сідає в лотос і поринає в медитацію, залишаючи дружину сам на сам з їх взаємним роздратуванням і розчаруванням одне в одному. Так і живуть собі. Він духовно вдосконалюється за глухою стіною її злості. А вона, ображена, з розгону впаковує всю свою енергію в роман з власним тілом – дієта, фітнес, спортзал, і т.д.

Схоже на карикатуру… але справді, так буває.

Тобто, можна скільки завгодно розвиватись, досвідчувати власне Селф і конструювати ідентичність, вдаючись до найрізноманітніших естетичних, духовних, гедоністичних чи інтелектуальних практик, але треба пам’ятати, що корабель призначений для моря. Фройдові власне йшлося про те, щоб пустити людину в плавання. Розкоркувати лібідо – і випустити його на волю. Повноцінно любити і творчо працювати.

Серед моїх знайомих багато хто пройшов або проходить психотерапію. Я помітила, що до неї схильні люди творчі, просунуті, думаючі, часто артистичного складу. Вони не дуже асоціюють її з клінікою і хворобами, а швидше ставлять в один ряд з мистецькими і духовними практиками. Чи можна вважати психотерапію практикою особистісного розвитку чи радше це строго метод лікування розладів?

Знаєте, від самого початку психоаналіз заповідався Фройдом як метод, в якому лікування дорівнює творче дослідження власного Я. А це означає пробувати мислити ширше, розкутіше, творчо. Ціль терапії не тільки зменшення страждання, але й /або розширення ідентичності.

А чим психотерапія принципово відрізняється від лайф-коучінгу?

В коучінг приходять люди для того, щоб хтось знаючий і харизматичний взяв їх життя в оборот, щоб занурив їх Я в глибоку воду і вчив гребти, щоб під його наставництвом можна було випробувати свій потенціал в дії. Натомість в терапію приходять люди з мотивацією подивитися на себе і своє життя під іншим кутом зору і знайти нові сенси. Це про пошук метапозиції. Це робота на рівні емоційного інтелекту, це рефлексія, намагання думати про життя в психологічних категоріях (мотиви, почуття, бажання, життєві історії), мислити об’ємно і чесно про себе, власну мотивацію, переживання і відповідальність.

При цьому терапевту точно не йдеться про те, щоб культивувати Я клієнта, робити його життя яскравим чи порадами схиляти до певних життєвих кроків, він насамперед хоче зрозуміти його. Зрозуміти, які страхи, упередження, фантазії або надії заважають йому повноцінно любити і творчо працювати.

Мабуть, варто глибше вникнути в цю золоту формулу: повноцінно любити і творчо працювати.

Я мушу Вам пояснити Фройдову логіку. В тренді віденського fin’de’siecle був своєрідний культ Я. Це була культура перечулених нервів, тонких душевних відрухів і зневаги до проактивної соціальної дії, принаймні в тому кластері, з яким мав справу Фройд. Пацієнтами Фройда ставали здебільшого багаті, освічені міщани з доброю головою і смаком, але при тому переобтяжені власним Я на фоні збіднілої навколодомашньої дійсності. Уява цвіла буйним цвітом, розгін переживань був шалений, але бракувало реального простору для їх проживання – культура пропонувала для цього неабияку свободу в естетиці і одночасно дуже сковувала етично. Тому переживання томилися у власному соці, напосідаючи на тіло, надихаючи всякі істеричні конверсії і наснажуючи той мінімум подій реальних, які все ж таки розріджено траплялися. Уявіть собі, що на горизонті з’являлася особа протилежної статі. Закоханість була неминуча! При тому інша людина так і залишалась не розпізнаною, бо відразу ж ставала персонажем з внутрішньої драми. Очевидно, стосунки заповідалися афективно насиченими, пригодницькими, переобтяженими взаємними очікуваннями і фруструючими для обох. Звідси було дуже далеко до справжньої уважності, співпереживання, взаєморозуміння і комунікації.

Отже, щоб могти повноцінно любити, треба спершу здобути для цього емоційну компетентність?

Так, при чому найважливішу. Людина мусить досягти психологічно зрілої позиції, щоб її Я стало добрим менеджером в емоційних справах (радить з конфліктами, стресами, перешкодами), а ідентичність стабілізувалась і не містила в собі гострих протиріч. Це робить її самодостатньою, самозарадною і невразливою.

Тільки тоді нарешті просоціальна налаштованість до важливих людей переможе егоїстичну. Бо ми народжуємося егоїстами і для того, щоб вирости, вимушені доволі довго, подекуди все життя, використовувати інших людей для задоволення власних бажань, комфорту і безпеки. Добре, якщо ми доростаємо до того, щоб замість претензій нарешті відчути вдячність за це. А ще краще, коли стаємо спроможні навзаєм толерувати такі ж інфантильні запити від інших. От аж тоді з’являється готовність до батьківства і здатність соціалізувати дитину. Тоді опіка над нею не переобтяжує, не гнітить і не підриває впевненість в собі неуникненними виховними казусами.

Давайте підсумуємо. Зріле ставлення до близької людини передбачає …

… солідарність з нею, уважну турботу про неї і вміння довірити себе її турботі, вдячність, толерантність до її егоцентричних слабкостей, відповідальність, почуття провини в разі порушення приватної етики, сум при втраті. Це і є спектр любові.

Добре. А що з творчою працею?

Вам пощастило, якщо ви не помилилися з вибором життєвого заняття: професія чи ремесло влучно артикулює вашу унікальну ідентичність в широкому соціальному контексті. Ви почуваєтесь компетентними, визнаними і важливими в тому, що робите, вмієте користуватись своїми знаннями, досвідом і талантами так, що це приносить вам віддачу (в тому числі матеріальну).

Наостанок мене доймає ще одне питання. А як знати, що все склалося добре, що формула спрацювала, що це саме те життя, яким варто жити? Саме ті стосунки, саме та робота?

Я думаю, підказкою може бути базове відчуття благополуччя. Ви переживаєте це так, що загалом, в світі, що вас оточує, добрих речей є набагато більше, ніж поганих. Так само ваш внутрішній світ переважно приязний, вас не терзають повсякчас розчарування, гнітючі почуття і страхи. Конфлікти і прикрості можуть виникати доволі часто, бо вони є нормою людської природи, однак ніколи не несуть в собі загрозу катастрофи. Оце базове відчуття благополуччя – це, до речі, своєрідний психологічний імунітет – воно повязане з міцною ідентичністю.

Ідентичність – часто вживане сьогодні слово. Але частіше воно вживається з означеннями «крихка», «розірвана», «розмита». Це добре зрозумілі для мене феномени постмодерної культури. Хотілося б вияснити значення словосполучення «міцна ідентичність».

Все просто. Ви маєте свій персональний стиль і – що вирішально – довіру до власного способу життя. Тобто ви розумієте і цінуєте життя, яким живете, знаєте свої слабкі сторони, враховуєте їх, але не маєте відчуття, що слід глобально щось змінювати. Ви спокійні, стабільні і певні в своїх переконаннях, ставленнях та реакціях, тож ваші вчинки і наміри достатньо зрозумілі і передбачувані для інших. Ви вмієте добре описати, якою людиною ви є, і цей ваш портрет не матиме суттєвих розбіжностей з тим, як вас бачать інші.

А чи можна судити про ідентичність за зовнішнім виглядом?

За зовнішнім виглядом можна судити про самопрезентацію. Про те, яке враження людина хоче про себе скласти, але воно не завжди резонує з її справжнім самовідчуттям. Міцна ідентичність – коли вам комфортно у власному тілі. Ви відчуваєте себе привабливо, впевнено і дбаєте про себе. Проте тіло не займає центрального значення в вашій голові і в вашому способі життя. Ви не доймаєте себе нещадними дієтами, не тероризуєте себе фізичними навантаженнями, не прискіпуєтесь розпачливо до свого відображення в дзеркалі, не стаєте заручницею моди, не дослухаєтесь до найменших болів і жалів, не схильні бігати по лікарях або настирливо «лікуватися травами». Цей пункт є базовим, оскільки первинно наша ідентичність є тілесна. Він означає, що ваше лібідо, ваша життєва енергія не запломбована, а відкрита назовні, щоб насичувати стосунок і проявляти активний інтерес до світу і його можливостей. Тут йдеться про важливу налаштованість на процес, а не результат. Бути, а не мати, переживати, а не володіти.

Більше того, якщо ваша ідентичність достатньо міцна, то в емоційному сенсі ви повнокровні, відкриті і гарячі, здатні переживати всю палітру емоційних переживань, в тому числі негативних, а не обмежуватись лише грубими афектами або робитись відверто прісними і ніякими. Також вам нема сенсу витрачати енергію на те, щоб вічно «втікати в позитив» і культивувати штучне щастя.

Я завжди думала, що позитивне мислення – це запорука щастя.

Якщо воно не застосовується як стратегія уникання поганих переживань. Запорука щастя – це здатність тішитися і любити. Це класно, якщо ви вмієте і любите насолоджуватись життям, особливо в його дрібних щоденних проявах. Якщо вам хочеться ділитись своїм задоволенням з партнером, ви хочете і вмієте робити йому приємно і затишно. Тоді буде повнокровна сексуальність, яка приносить взаємну радість, і ви берегтимете цей інтимний простір в парі як велику цінність. Чого нам всім щиро бажаю!

Дякую Вам за розмову.