Сьогоднішня наша лекція присвячена дитячій психотерапії, це є широке формулювання, бо насправді наше завдання є набагато скромніше – нам треба подивитися, як загальна психоаналітична теорія працює на прикладі материнсько-дитячих стосунків.

Ми зробимо акцент на 3-х питаннях: по перше, я спробую коротко окреслити коло понять, з якими має справу дитячий психотерапевт; по друге, я наведу кілька прикладів з щоденного життя дитини, щоб ми могли розмежувати в цих кейсах поведінковий та ментальний аспект, тобто спробую показати власне предмет роботи дитячого психотерапевта, на що скерована його увага. Бо це не поведінка як така, а невидимі для ока матерії – фантазії, емоції, конфлікти, імпульси, які штовхають дитину до об’єкта, від об’єкта або проти об’єкта. Це специфічні терміни, якими ми описуємо базову комунікативну установку людини в її стосунках з оточуючим світом. Ви, мабуть, чули на попередніх лекціях про стадіїї психосексуального розвитку, і знаєте, що оральна фаза, яка триває від народження до 18 місяців життя дитини — це той час, коли дитина випрацьовує базову довіру до світу, відчуття, що світ довкола цікавий, привітний, в міру піддатливий, я достатньо ефективна, а життя варте, щоб його жити. Протилежністю є недовіра, відчуття безпорадності і нездатності вплинути на хід подій. Власне ця недовіра, закладена ще в колисці, результуватиме в намагання дорослої людини триматися подалі від людей, або нав’язливо липнути до них, або бути з ними в постійному напруженому протистоянні. Йдеться про стиль об’єктного стосунку, який є основою нашого Я.

Об’єктом у психоаналізі ми називаємо особу, яка перебуває в прямому беспосередньому контакті з дитиною і яка є для неї своєрідною екосистемою, середовищем розвитку.

І нарешті, ми зробимо коротке резюме, щоб узагальнити погляд на людину в дитячій психотерапії, адже це і є метою нашого курсу в цілому. Переходимо до першого питання.

Отже, рухаємося вперед. Коло понять дитячої психотерапії. Базове поняття я вже встигла назвати – це об’єкт, особа, яка створює для дитини середовище росту. Очевидно, цією фігурою є мама або всі і все, що здійснює для дитини материнську функцію, тобто працює для неї зовнішнім его, включно з соціокультурною атмосферою і родинним міфом.

Йдеться про те, що людська дитина приходить в цей світ не здатною до самостійного психічного виживання. Психічний апарат новородка ще не збудований, його маленьке новонароджене Его має дуже обмежений набір компетенцій, натомість його енергетичний потенціал — потяги і афект – нічим не лімітований, не окультурений і має дику архаїчну силу. Як мінімум до трьох років, а як максимум до завершення підліткового віку дитина потребує опори на зовнішній об’єкт, поки її власне его не розвинеться, не структурується і не інсталює в собі навичок, як справлятися з цією дикою вродженою частиною в собі, яка кричить «хочу», нетерпеливиться і не годна рахуватися з жодними «але». Об’єкт є той, хто стишує, пом’якшує, заспокоює, трохи задовільняє, а трохи забороняє, поки дитина не навчиться регулювати себе сама, і принцип реальності в її голові не здомінує принцип задоволення. Ці два терміни — принцип задоволення і принцип реальності – прошу собі запам’ятати.

Можливо, на попередніх лекціях ви вже чули, що це два основні мотиватори людської поведінки, які для повноцінного адаптованого життя повинні знайти якийсь оптимальний баланс. А поки цього не сталося, поки принцип задоволення займає все психічне поле, (як в маленької дитини, яка вимагає чергову забавку і відчайдушно протестує проти маминих дипломатичних спроб піти на компроміс), доти ми маємо справу з психічною залежністю. Дитина чи залежна людина нездатна фунціонувати, опираючись на свій власний ресурс; вона нездатна ані реалізувати себе в якійсь справі, щоб це приносило віддачу, ані реалізувати себе в стосунках. Вона не може любити іншу людину, адже вона не бачить її як окрему істоту з власними думками, бажаннями, обмеженнями, натомість сприймає її як продовження власного «я» і паразитує на ній. Всі ми знаємо такі приклади «дорослих дітей», і це не конче відразу деградований алкоголік, це може бути високоінтелігентна обдарована людина, яка, однак, на емоційному рівні функціонує на рівні трьохлітки.

Отже, тут ми маємо справу з неперетравленими рештками дитячого досвіду, а він, як ми вже знаємо, структурується нашим стосунком з об’єктом. Стосунок – це та єдино можлива екосистема, в якій розвивається психіка і людське «я». Позбавлене стосунку немовля не виживає взагалі або, в кращому випадку, виростає емоційним інвалідом. В цьому сенсі точно краще мати погану маму, ніж ніяку. Маємо не одне дослідження інтернатських дітей, яке демонструє синдром госпіталізму, навіть якщо базові фізичні потреби: їжа, сон, чистота – задовільнялися персоналом дитбудинку адекватно.

Інша справа, що стосунок в сім’ї також може бути дуже бідний, дефіцитарний, сухо інструментальний (щоб добре поїв, добре поспав, добре вчився). В цьому випадку дитині бракує живих очей, які здатні реагувати на її тонкі запити. Ці очі включаються тільки у разі очевидної загрози. Натомість всі речі, пов’язані з тоншими матеріями, наприклад, дитині на майданчику пропонують іграшку, яку вона пожирає очима, а дитина, замість взяти її, складає руки за спиною, – такі речі залишаються поза материнською увагою: вони або не реєструються нею взагалі, або мама не надає їм жодного значення. А поведінка дитини демонструє, що є очевидний конфлікт. Є конфлікт між бажанням і внутрішньою забороною. І дитина залишається з ним сам на сам, і сама не розуміє, що з нею відбувається, її конфлікт залишається на рівні імпульсів, вона не може назвати, що не так з тим бажанням, вона заглядає в очі мами, щоб зрозуміти, а вони пусті. Дитина не може винайти значення власного досвіду, надати йому сенсу. Адже, дитині критично необхідне живе віддзеркалення. Дитина впізнає себе в блиску маминих очей, як казав Віннікотт. У випадку гіпоопіки маємо справу з дефіцитом менталізації, погано інсталюється символічна функція, факти не перетворюються в суб’єктивний досвід.

Є й протилежний полюс, коли мамині очі не випускають дитину з поля зору взагалі, і повсякчас тривожно її сканують, всього бояться і від всього застерігають. Така мама наперед знає, що відбувається, наперед намагається вберегти дитину від всякого дискомфорту. Тож вона швидше за все активно втрутиться в ситуацію на майданчику і буде пробувати запхати дитині іграшку в руки і задовольнити її бажання, бо їй тяжко витримувати власну фрустрацію. Відмову від бажання мама сприймає як кривду і замість зрозуміти, в чому справа, намагається це вирішити. Дитина знову залишається з нерозумінням самої себе і в навантаження ще отримує порцію маминої тривоги і старих маминих смислів, які заваджають їй об’єктивно бачити дитину. В цьому випадку можемо говорити радше про псевдоменталізацію: дитина має змогу осмислювати все, що з нею відбувається, але в тих словах, які пасують маминому досвіду, а не їй самій. Це щось схоже на фальшиве віддзеркалення, яке дитина засвоює і робить частиною власного «я». Це гіперопіка, це токсична екосистема, це той стосунок з об’єктом, який не дозволяє дитині сепаруватися і чути своє окреме «я». Дитина виростає заручником маминих тривог і дитячих кривд.

Отже, перелічимо собі базовий набір понять: залежність, об’єкт, стосунок з об’єктом, его і зовнішнє его, зовнішня і внутрішня саморегуляція, прив’язаність і сепарація, символічна функція, менталізація, дефіцитарне і фальшиве селф.

І ще один термін – інтерналізація, який можна вивести з попереднього контексту. Це той процес, завдяки якому зовнішній об’єкт стає об’єктом внутрішнім, тобто відбувається трансмісія материнської прив’язаності до дитини. Те, як мама обходилася з імпульсами дитини, з її страхами, агресією, бажаннями, стає способом саморегуляції дитини, частиною її ядерної ідентичності, ставленням до самої себе. Іншими словами, інтернаціоналізація – це процес накладання більш організованого дорослого ментального функціонування на менш організоване дитяче.

Отже, наша головна теза: доросла ідентичність є результатом інтерналізації раннього дитячого досвіду.

Відразу ремарка. Ця інтерналізація не є простим віддзеркаленням. Доросла психіка не є простим продуктом дитячої біографії. Психіка – це не про арифметику, не про додавання, це про ментальну алгебру, символічні перетворення. Важить не те, що з вами сталося в дитинстві фактологічно в 1-5 років, а те, як ваша дитяча психіка зуміла на той момент сприйняти, пережити і опрацювати якусь подію, якого суб’єктивного значення вона їй надала. В цьому сенсі ми маємо справу з дуже тонкою матерією суб’єктивного, і треба пам’ятати, чим менша дитина, тим менш реалістична її манера сприймати себе, світ і те що відбувається навколо. Очевидно що можливості менталізації в річної, трьохрічної і п’ятирічної дитини колосально різні. Наприклад, наляканий крик двохмісячного немовляти, коли мама занадто шумно і радісно до нього наблизилась, скоріш за все матиме параноїдне забарвлення, дитина в цей момент може переживати різке стискання світу, моторошне насування, фізичне вторгнення, так ніби всередині неї перемішуються якісь світлі та темні куски і настає хаос. При цьому це зовсім невинна ситуація, яка трапляється з дитиною безліч разів протягом дня. Тому суб’єктивно немовля живе між пеклом і раєм, епізоди сонного блаженства, спокійного розглядання рисочок на шторі, агукання до маминого обличчя чергуються з моментами обриву, страху, скаламучення, тиску, поглинання, розпадання, розверзання, коли дитину болить живіт, доймає голод, коли вона перезбуджена і не може відключитися, а мами або замало, або навпаки забагато, щоб їй допомогти заспокоїтися і повернути собі більш менш умиротворений стан.

Всі ми бачили тривожних мам, які, прагнучи допомогти дитині, ще більше розхитують її стан, множать її збудження і тривогу або, навпаки, мам, які недобачають фрустрації немовляти, їм здається це несерйозним, поплаче – перестане, можна не вникати. І тоді немовля, яке ще зовсім не має психічного оснащення до саморегуляції, є ще повністю залежне від мами, в мамі шукає заспокоєння, нормалізації і налагодження. (Мама аж до трьох років працює для дитини як зовнішнє его, тобто регулятор її психічного життя.). Оце маленьке залежне немовля залишається сам на сам зі своїм стресом з надмірним збудженням, з яким воно може справитися тільки дуже грубо і примітивно. Одним із способів – це можливість, наприклад, викинути з себе весь досвід і заснути або завмерти і зробитись ніби неживим: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не відбувається – це дисоціативні механізми, які мама може плутати зі спокоєм. В іншому випадку дитина може вдатися до психомоторного збудження, контрагресії, кричати «до посиніння», виходити з берегів, випадати з рук, відчайдушно нападаючи на світ який її переслідує. Це основа і дорослої психосоматики, і параної, і шизоїдних патологій характеру і всіх розладів стосунку, які, зауважте, є дуже психотілесними в своїй основі, адже рівень, на якому функціонує немовля є невербальним, його сенсомоторний досвід закладається у вигляд сенсомоторних репрезентацій і зберігається в найархаїчніших структурах пам’яті.

Це довербальний досвід, який ми всі в собі носимо, але до якого не можемо свідомо доступитися, однак в критичних ситуаціях він нас сам здоганяє і заволодіває нами, тоді ми самі не знаємо, що і чому з нами робиться, але нам нестерпно, погано: серце вискакує, тіло не може знайти місця або, навпаки, дерев’яніє, просвітку не видно, хочеться провалитися крізь землю, і хай нічого більше не буде. Нам пощастило, якщо в нашій тілесній пам’яті зберігається набагато більше благополучного розслабленого досвіду, аніж таких прикрих репрезентацій. Можемо вважати, що наш психічний фундамент є достатньо міцним для того, щоб психіка могла розвиватися і дбати не тільки про боротьбу за виживання і базову безпеку, але й про ресурси вищого порядку, вміння давати, любити, мріяти, ризикувати, конкурувати заради своєї мрії, перемагати і програвати, тішитися і сумувати, домагатись і розчаровуватись, витримувати амбівалентність, тобто всю протирічивість життя, переживань і досвіду, а не спрощувати його до максимально простих однобоких схем.

В сучасній попкультурі дуже популярні ідеї про те, що життя – це в радість, це фан; є обов’язок бути щасливим; що треба мислити позитивно; що напруга, сум, сумнів, гнів – це якесь нездоров’я, фейл, і все це дуже інфантильний погляд на речі. Толерування амбівалентностей є маркером зрілої психіки, без цієї здатності неможлива творчість і уявіть собі, що ця здатність вперше вишколюється у віці від 3 до 6 років. І знову ж таки, дитина може або «вивчити цей урок», або ж не довчити, або ж цілком провалити.

Тут наведу ще один простий приклад з життя чотирьох річного хлопчика. Уявіть собі маму, тата і малого, вечір неділі, сім’я після тривалої прогулянки по всіх можливих дитячих майданчиках, парках, морозивах щасливо бреде додому. Хлопчик тримається за мамину і татову руки і на радощах куверкається від надміру вражень. Тато в іншій руці тягне самокат, мама несе довірену їй кульку, вдома чекає бабця зі смачною вечерею. Ідилія і гармонія. Не зайве сказати, що мама з татом за руки взятися не можуть, бо малий мусить тут же вставитися і стирчати між ними. І от вечеря минула, надворі зробилось темно, малий все ще ганяє кульку по хаті. І тут татові слова: «Пора би вже йому вкладатися спати», звернені не то до сина, не то до мами. Малий гостро кидає пильний погляд на мамине обличчя, бачить її схильність погодитись і починає кривитися. Тато доволі строго все це обриває, мама напружується, бо їй неминуче доведеться бути посередником, а малий включає нові методи: чистити зуби, але не тою пастою, «ти ще мені обіцяла какао зробити»; піжамка з кониками не підходить, бо вона кусюча; «ну, добре, я вже ляжу, але на велике ліжко; і ще сьогодні ми читаємо Івана-Побивана; а потім я хочу ще одну казочку; а ще потім… ой, какати захотілося…»; і, нарешті, «добре, я вже буду спати, але ти лягай зі мною!»… І тут кульмінаційний момент: тато, який досі спокійно як слон сидів на канапі і гортав новини в телефоні, розраховуючи нарешті почати дорослий вечір, заходить до дитячої кімнати і твердим голосом або твердою рукою, в кого як, розрулює ситуацію. Малий хоче розплакатись, але бачить, що мама вже недоступна, вона вже по татів бік, щось в її виразі обличчя міняється і губиться. Батьки виходять. Хлопчик накривається ковдрою з головою, проковтує сльозу і довго-довго прислухається до їх голосів у вітальні. Мама сміється, тато їй щось жваво розповідає. Недільна кулька в хлопчиковій душі здувається. Та сама кулька, яку так радо подарував йому тато, яку вони разом так радо копали, а мама фотографувала на телефон. А тепер цей тато далекий, страшний і недобрий, а мама, яка весь день була його, яку йому весь день вдавалося пильнувати і перетягувати на свій бік, раптом пішла за татом, і залишила його тут самого з його гнівом, образою і розчаруванням. Може, якби він наважився розплакатись, мама б вибрала його, але він побоявся розплакатись, бо татове обличчя виглядало аж надто непохитним. Тато забрав маму, і тепер хлопчикові більше не треба ніякої кульки, він лежить і думає про Івана-Побивана, як він змія по голові натовк, і потрохи засинає. Вночі йому, ймовірно, присниться сон, де він переможно розв’яже свій едіпальний конфлікт, бо йдеться саме про едіпальний конфлікт в розумінні психоаналітика. Його пара спуститься, і завтра буде новий день, де його чекатиме нова порція едіпальних перемог і прикрих едіпальнх поразок. До 6 років у нього буде ще достатньо часу, щоб навчитися толерувати цю гірку амбівалентність, що його класний улюблений тато, з яким він веселиться і грає в м’яч, є водночас його головним суперником в претензіях на маму і що він є сильнішим. А найприкріше, що мама, яка обожнює свого солодкого синочка, буде все одно ввечері дивитися з татом телевізор, сміятися, а він — її улюблений син – буде спати на окремому ліжку, бо у великому батьківському ліжку йому місця більше немає. Таке життя і така реальність.

Для здорового розвитку майбутнього чоловіка хлопчик мусить пережити свою едипальну поразку і скерувати весь свій запал і все своє лібідо не на гарну маму, а на м’яч, який разом з сусідськими хлопцями можна закопнути аж на сусідський гараж. Нарешті батьки будуть мати трохи спокою.

Але уявіть собі, що так не стається, що це едіпальне табу не інсталюється, жорсткий батьківський закон не спрацьовує. Хлопчику знов і знов вдається приспати біля себе маму за безконечними казками, тато поступово відселяється жити і спати на канапу, бо насправді так йому комфортніше, він сам по собі, він виходить з гри або ж дружина дає йому зрозуміти, що задоволення дитини їй важливіше, а ще вона може зробити це на очах у сина, підливаючи масла у вогонь хлопчикових едіпальних бажань і агресії. Тоді Іван-Побиван перемагає насправді, і це найгірше, що може статися.

Адже хлопчик залишається в ілюзії своєї всемогутності, ексклюзивності під тиском власних імпульсів, які тільки набирають апетиту, і ніхто не допомагає їм стишитися і вбратися в рамки. Чим старшим він стає, тим більше його тріумф обертається на фіаско, бо ілюзія не витримує під натиском реальності. Школа, університет, робота не влаштовані так, як його сім’я, а це значить, що його заполонює страх, він тепер боїться втратити контроль за ситуацією, довкола конкуренти, віроломні жінки, зради. Його дусять заздрість, несправедливість, невпевненість і потреба самостверджуватися, пильнувати свою чоловічу привабливість. Чим глибше його невроз, тим більше психічної енергії він витрачає на проживання своїх дитячих історій, замість реалізовувати свій потенціал, те що Фройд називає «повноцінно любити і творчо працювати».

В цьому сенсі ми всі є заручниками своїх дитячих суб’єктивних історій. Далеко не весь наш досвід є добре поскладаний і ментально опрацьований, звідси не лише патології, але й те, що психоаналітики називають «нерівності характеру», які можуть стати нашою родзинкою, а можуть перетворитися у болючу виразку дорослої ідентичності.

Не зайве також зауважити, що кожен з нас, а припустимо, що тут зібрались люди емоційно дорослі і самостійні, – навіть кожен з нас має свої власні інфантильні зони. Ті дитячі труднощі і переживання, з яких нам досі не вдалося вирости, і вони живуть в нашій психіці своїм окремим витісненим життям. Але при першій-ліпшій нагоді норовлять вигулькнути і домогтися тріумфу. Тож занотуйте собі наступний термін — витіснення. Дитяче переживання, яке було принципово важливим колись і нестерпно незручним, не знайшло собі ліпшої розв’язки, крім як витіснитись в особистісний підвал, в позасвідоме. Але звідти воно постійно штормить і загрожує, суб’єктивно людина переживає тиск витісненого як неясну тривогу, напругу, дискомфорт, який нею товче, і який вона зазвичай помилково прив’язує до якихось актуальних подій і тому, як би не старалася, не може їх вирішити. Бо конфлікт насправді народився не тут і тепер, а там і тоді, зараз він просто інсталювався в нових підходящих обставинах.

Час підвести підсумок.

Перше. Всі ми родом з нашого дитинства, і доросла ідентичність є інтерналізацією ранніх стосунків зі значимими об’єктами.

Друге. Ці ранні досвіди намагаються проявити себе в дорослому житті, коли ми несвідомо повторюємо з новими людьми старі сценарії.

Третє. Дорослий психоаналітик працює з інфантильними частками дорослих людей. Він займається разом з пацієнтом деконструкцією цих сценаріїв, аналізуючи, як вони розцвітають в самому аналітичному стосунку ( це називається робота з перенесеннями). Через потік вільних асоціацій досліджує ментальну алгебру пацієнта

І, нарешті. Дитячий психотерапевт є не стільки детективом, чи археологом, чи деконструтором, скільки ще одним альтернативним об’єктом, який спостерігає, віддзеркалює, менталізує дитині її досвід, з тим, щоб вона могла здорово вибудувати свій психічний апарат. Його прямою задачею є також робота з мамою чи татом, щоб показати мамі, що вона плутає те, що відбувається з дитиною, з тим, що міститься у її власній пам’яті. Бо саме ці привиди з минулого не дають їй адекватно віддзеркалити і заспокоїти дитину.