Тема монографії стосується материнської компетентності та її впливу на якість взаємної регуляції діади на фізіологічному, емоційному та поведінковому рівнях. Фокус зосереджено на тому, як здійснюється ментальне опрацювання матір’ю інтенсивної, емоційно зарядженої, тілесної комунікації з немовлям. Послуговуючись психодинамічною теорією та опираючись на когнітивно-біхевіоральні дослідження, запропоновано та емпірично верифіковано конструкт материнської ідентифікації. Описано процес її функціонування та можливі порушення, коли об’єктивне розуміння дитячого сигналу матір’ю втрачається, а образ дитини конструюється як похідна від її власних актуальних переживань. Такий підхід має безпосередню психотерапевтичну цінність, адже розкриває механізми функціонування психічного апарату жінки в післяпологовий період і дозволяє чітко визначити фокус інтервенції. Третину монографії становлять клінічний матеріал та виклад психотерапевтичних випадків.

Передмова

Протягом останнього десятиліття феномен ідентифікації став одним з найбільш багатообіцяючих предметів психологічних досліджень, що стосуються вищих форм психічного функціонування, таких як образ Я, ідентичність, емпатія, зв’язок, а також материнсько-дитяча діада. Значною мірою його академічній популярності посприяло відкриття G.Rizzolatti у 1998 році кортикальних дзеркальних процесів, яке створило безпрецедентний резонанс між психологами різних шкіл: «дзеркальні нейрони стануть для психології тим, чим ДНК стало для біології» (V.Ramachadran, цитовано по D. Olds). Завдяки цьому відкриттю вдалося переосмислити, як відбувається рекреація зовнішньої реальності в мозку: досвід споглядання моторної активності, демонстрованої іншою особою, відображається як віртуальна подія в премоторній корі спостерігача. Останні дослідження Williams показали, що спостереження за емоцією іншої людини спричиняє схожий ефект – звідси біологічна основа ідентифікації та емоційного зв’язку.
Ще більше розширюють перспективу для осмислення ідентифікаційних феноменів останні дослідження аутизму, тяжких структурних дефіцитів, алекситимії, процесів менталізації, регуляції афекту та кумулятивної стосункової травми, перехідного простору, сценічних та трансферних феноменів у психотерапевтичному стосунку. Таким чином, концепт ідентифікації сьогодні виведено з герменевтично замкнутих психоаналітичних студій на новий метарівень. Досі триває розробка моделі, яка б об’єднувала потенціал провідних науково-психологічних дискурсів і враховувала б останні дані нейробіології. Сучасна теорія ідентифікації окреслює термін в його історичних психоаналітичних версіях, при цьому вводить його в коло дотичних понять, як от ментальні репрезентації, інтерналізація, прив’язаність та інтегрує паралелі в суміжних дисциплінах – передусім в когнітивній психології (концепти процедурної пам’яті та імітації), а також додає напрацювання сучасних студій інтерперсонального зв’язку (концепти емоційної інтеракції, взаєморегуляції та реляційної травми). Особливо корисною тут видається теорія менталізації, що завантажує психодинамічний підхід в теорію прив’язаності та когнітивну психологію.

Словник психоаналітичних термінів A.Samuels, B.Shorter, F.Plaut визначає ідентифікацію як несвідому тенденцію переживати, думати і поводитись так, ніби два різні образи абсолютно тотожні одне одному, при чому обидва можуть стосуватись сфери психіки чи зовнішньої реальності, або ж один може репрезентувати внутрішній об’єкт, а інший – зовнішній. Дана тенденція проявляється в цілому спектрі феноменів раннього дитинства, починаючи від недиференційованих переживань немовляти, коли у відчуттях ще немає межі між його Я та материнським об’єктом, а мама, в свою чергу, відгукується на його сигнали, виходячи з власних суб’єктивних уявлень про його стан. Тому сьогодні аналіз ідентифікаційних феноменів щораз більше стосується того процесу, що відбувається в поточних інтеракціях між мамою та дитиною і результує в розгортання дитячого самовідчуття через повсякчасне репрезентування власного Я завдяки материнському віддзеркаленню («дитина впізнає себе в блиску маминих очей»), а відтак йдеться про інтерналізацію та закладання ядерних структур ідентичності – ментальних репрезентацій взаємодії, утворених з матеріалу перцепції, супутніх сенсорних та тілесних відчуттів, образів, а також думок і слів.

Ми маємо намір описати ідентифікаційний процес у діаді так, як він проявляється на ментальному, поведінковому та тілесному рівнях, але з позиції матері. При цьому ми схильні розглядати материнську прив’язаність передусім як психологічно сконструйовану активність, яку не може здомінувати ані соціокультурна традиція, ані біологічний імператив. В тому числі всі ті гормональні зміни, що відбуваються в організмі жінки в репродуктивному циклі, можуть бути осмислені в психологічних термінах, що добре вдалося зробити D. Winnicott.
R. Mercer визначає материнську роль через інтеграцію специфічної поведінки, афекту та мислення на фоні комфортного відчуття себе як мами та здорового розвитку дитини і говорить про складні ідентифікаційні та проективні процеси, які з часом забезпечують осягнення жінкою материнської ролі.

Ми виходимо з ідеї А. Freud про те, що базова материнська компетенція полягає у здатності до ідентифікації з залежністю дитини. M.Klein пише про спроможність мами допускати і толерувати залежність в стосунку, тобто переживати прояви дитини через призму її залежного статусу. На ментальному рівні це дає матері можливість відчути стан немовляти і приєднатись до нього з адекватною емоційною відповіддю (віддзеркалення), на поведінковому – обрати чутливу форму хендлінгу, а на тілесному рівні запускає окситоциновий рефлекс, що дається взнаки посиленою лактацією.

Мовою психодинаміки, йдеться про первинну нацистичну ідентифікацію мами з дитиною під час їх емоційно-зарядженої комунікації (D.Pines, D.Winnicott, T.Baradon, M.Klein, S.Freiberg, N.Chodorow, B.Cramer). Мовою когнітивних студій (M.Ainsworth, B.Beebe, D.Stern, T.J.Gaensbauer, P.Fonagy, A.Slade, L.Crandell, H.Papousek, J.Gewirtz, Е.Tronick&D.Muir та ін.) материнська ідентифікація дається взнаки як відгук на сигнал немовляти, що результує в зниження інтенсивності та модуляцію його афекту [79]. Знову ж таки, містком для інтеграції обох парадигм слугує відкриття дзеркальних нейронів G.Rizolatti. Дзеркальний нейрональний ефект здійснює потужну інвазивну функцію, примушуючи маму до емоційної співпричетності з немовлям. Вирішальним моментом є те, що цей спосіб пізнання активується тільки в тому випадку, якщо дана дія вже здійснювалась раніше, натомість вперше (при відсутності репрезентації цього досвіду в пам’яті), дзеркальна реакція не настає. Звідси робимо висновок, що підставою для ідентифікації з сигналами немовляти слугують репрезентації маминого дитячого досвіду залежності і опіки.

Таким чином, під материнською ідентифікацією ми розуміємо складний інтрапсихічний процес, що починається з реєстрації дитячого сигналу, полягає в співвіднесенні його з ключовими репрезентаціями власної пам’яті і завершується конструюванням особистісно значимого, афективно насиченого та мотиваційно зарядженого образу немовляти та власної взаємодії з ним. Материнська прив’язаність проявляється як згущене вираження інтерналізованих стосунків жінки з її власною мамою (об’єктом привязаності), що супроводжується воскресінням потужних дитячих афектів та складних ідентифікаційних та сепараційних процесів та їх екстерналізацією на стосунки з дитиною. Універсальна драма жіночої ідентифікації сягає кульмінації на фоні материнства: я така ж, як мама чи я інша; чи приймаю я те, що вона мені дала і чи готова ще раз пережити цей досвід? Жінка переживає себе своєю мамою і своєю дитиною водночас. Звідси регресія, проекція та ідентифікація у стосунку до дитини як основні ранні механізми материнської прив’язаності. Емоційний зв’язок з немовлям, турбота і розуміння його запитів, відтак, починаються з відвертого материнського нарцизму, коли жінка позасвідомо сприймає дитину як своє продовження. Саме завдяки ідентифікації між мамою і немовлям щоразу постає спогад про те, «як то було бути дитиною своєї особливої мами», цей спогад ментально зв’язує між собою три покоління і саме він диктує унікальну материнську поведінку, то наближаючи маму то віддаляючи від чутливого реагування.

Виховні вподобання матері, таким чином, організовують і легалізують в комунікації з дитиною позасвідому фантазію матері про об’єктний стосунок. Так з’являються привиди в дитячій, ‑ блискуча метафора, яку свого часу запропонувала британський психоаналітик S. Freiberg, що була піонером в психотерапевтичній психодинамічно-орієнтованій роботі з діадою та порушеннями материнсько-дитячого зв’язку. Ми також ставимо питання про ідентифікаційний розлад, тобто неспроможність матері коректно зрозуміти, розділити або доречно відгукнутись на сигнал немовляти, займаючи позицію, відповідну до його залежного статусу, і пробуємо відстежити, яким чином ментальна активність мами впливає на цей процес, руйнуючи гармонійну чутливу взаєморегуляцію в діаді на всіх рівнях.

В особливо складних випадках психотерапія може стати для жінки шансом знайти в собі сили, щоб доторкнутись до власних дитячих переживань та в стосунку з реальним немовлям почати опиратись на ідентифікацію з дитячим болем, а не материнською агресією. А що в перші місяці материнства чинною є регресія як нормативний феномен, то психотерапевтична робота відбувається жваво, динамічно і може бути досить швидка і плідна.